Грань обговорення пройде багато разів прокресленою лінією — між «простою публікою» і критиками. В останні п’ятнадцять хвилин сеансу в Червоному залі Будинку кінематографістів вистачало жіночих зітхань й приготованих носовичків. Очі кінознавців явно залишилися сухими. Однак стріли критиків можуть пропасти надаремне — адже завданням було саме викликати ці зітхання та сльози. І нічого більше!
Бійма спочатку поставив перед собою складне, особливо за наших умов, завдання — розважати. Спочатку це був багатосерійний проект «Острів кохання». «Прощання з Каїром», зняте за повістю Володимира Яворівського «Варвара серед варварів», очевидно, продовжує формат доступної, сентиментальної мелодрами, який вже склався. Відмінність — у прагненні режисера до максимальної злободенності, насиченні сучасними реаліями. Каталізатор сюжету — до болю знайома динаміка бандитських з’ясувань. Кримiнальні розбірки сплітаються з багатокутною любовною конструкцією. У дружини (Варвара — Олена Сікорська) головного хорошого героя (Варфоломій — Олексій Богданович) швидкоплинний зв’язок з головним лиходієм (Гога — Сергій Романюк), жінку якого своєю чергою спокусив головний герой. Андрій (Андрій Цишкевич), син Варвари і Варфоломія, від цього, природно, німіє. Але лиходій і герой ділять аж ніяк не жінок, а сфери впливу. Варфоломій — чесний бізнесмен, Гога — мафіозі. Сили нерівні, але щасливий кінець, який строго відповідає канонам жанру, гарантовано!
Природно, що слово тут має найсерйозніше, формотворче значення. З ним якраз і є проблеми, навіть на технічному рівні — фільм дуже блідо, невиразно озвучений. Герої говорять так, начебто ти перебуваєш на робочому читанні нескінченної п’єси. Мова їхня пересипана ходульними реченнями, штампованими виразами загрози чи ніжності, гіркоти чи захоплення. Наскільки це здатне захопити масового глядача — важко сказати (виходжу виключно із завдань, поставлених авторами). Але не полишає відчуття, що в прагненні викликати в публіки потрібну реакцію режисер діє з перебором, у той же час використовуючи те, що буквально лежить під рукою. Мало у головних антагоністів бізнес-розбирань — обов’язково треба ще й пов’язати їх спільною заплутаністю на особистому фронті. Музика Володимира Гронського, прекрасна й щемлива, звучить не в кульмінаційні моменти, а безперервно й безупинно, що часто не на користь і фільмові, й музиці. Бандити повинні бути не просто злими, а огидними, жінка, яка рятує Варфоломія в лісі, — глибоко нещасною і потерпілою від тих же бандитів, лиходій Гога — невідпорно привабливим, Віка, що збунтувалася проти нього, — пропащою, але чистою в серці своєму тощо. Іноді це спрацьовує. Коли, наприклад, Варварі і Варфоломію стає зовсім погано, переживаєш за них усерйоз, а не щасна поселянка, яка звільняє Варфоломія шляхом розстрілу з двостволки цілого бандитського взводу, сприймається не інакше як народна месниця за всі страждання, образи й приниження, завдані сильними світу цього нам, простим людям. І, нарешті, маленький Андрій (Андрій Цишкевич), що заговорив над тілом покаліченого, але живого батька в осінньому лісі — прямий сигнал сльозовим залозам аудиторії, переважно жіночій її частині.
Щоправда, свій критичний боєзапас якось і не дуже хочеться витрачати. Особливого роздратування ця картина не викликає через дійсно класний акторський склад. Ну, а слабенька драматургія — це швидше не провина, а загальна біда вітчизняного напівживого кінематографа. У кінопрокаті «Прощання з Каїром» навряд чи чекає благополучна доля, а ось у ранньому вечірньому телеефірі — цілком, що, очевидно, й планувалося. Спадає на думку, що в скороченому й переозвученому варіанті вся історія сприймалася б дещо краще. Є й інша думка — що сам Каїр, вічне й чарівне місто, можна було б зробити прекрасним символом, якоюсь екзистенціальною фата-морганою героїв, побудувати навколо нього хвилюючу поетичну структуру... Але це, мабуть, з іншого кіно.
