Загальновідомо: «зірка» на сцені й поза сценою - це дві великі різниці. Филип після прибуття в Київ почав вередувати, не сходячи з трапу літака: і лімузин йому чи то не той, чи то не туди подали, й зал для прес-конференції малий (а у нього, виявляється, клаустрофобія), й узагалі, як він втомився від огидної організації гастрольного туру в Україні...
Натомість, зал палацу «Україна», що обожнював його, був заповнений вщерть (у тому числі всі проходи й двері) і побачив він зовсім іншого Кіркорова. На сцені Филип любив Київ і пишався шикарним прийомом саме київської публіки. Він зворушливо демонстрував почуття сина, і поклонники «зірки» захоплено зітхали, почувши чарівний голос і побачивши по-справжньому аристократичного Кіркорова-старшого. «Ну й що з того, що я російський співак?, - м'яко й вкрадливо напучував Зайчик безрозсудних українських шоу-бізнесменів, що заповзялися не допускати конкурентів на вітчизняний гонорарний ринок. - Адже музика не має кордонів!» І тут-таки, не більше й не менше - пасаж про Моцарта, який взагалі з Австрії, але «нам його музика також подобається!».
А ще на сцені Филип співав. Під мінусову фонограму. Три години - без секундного тайму-ауту. Без будь-якої видимої втоми або, скажемо, прискореного дихання. Без особливих вульгарностей у підводках до пісень, у постановці номерів підтанцьовки. З відмінним звуком, костюмами, світлом, кордебалетом («Рецитал»). З абсолютно вивіреними: кожним жестом, інтонацією, режисерськими ходами задля доведення публіки до нестями. І все - за зростаючою...
Професіоналізм - він вражає. І чергового разу переконує: єдиний шлях покінчити з експансією приїжджих гастролерів - домогтися того, щоб можна було коли-небудь побачити й почути щось подібне й від наших, українських, виконавців. А тим часом права споживача, котрий вибирає продукт саме вищої якості, не можуть бути порушені ніякими посиланнями на турботу про вітчизняного виробника.
