Але, гадається мені, серед причин тривалої прем’єри не
останню роль відіграла певна творча невиразність, властива Меншикову-режисеру.
Блискучий, талановитий і, я б навіть сказала, практично бездоганний актор,
який чудово знає ціну своєму професіоналізму, далеко не так упевнено почуває
себе в іпостасі режисера. Та й публіка при всій любові до Олега Євгеновича
аж ніяк не захоплено сприйняла його дебют у цій якості — спектакль «Горе
від розуму». Проте, ймовірно, незадоволені творчі амбіції, а можливо, деякі
підсвідомі, як він сам висловлюється, на рівні мозочка душевно-інтимні
імпульси примушують цілком затребуваного актора самому братися за режисуру.
Цього разу він знайшов драматурга-однодумця (все на тому ж рівні мозочка)
Максима Курочкіна. Ще недавно — невiдомого київського автора, що став водночас
чи не наймоднішим московським письменником і зажив слави сміливого експериментатора.
У своїй «Кухні» він поєднав (а точніше сказати — спробував
поєднати) так багато всього, що дещо «вгруз» у великій кількості ідей,
образів, вдалих і не зовсім жартів, асоціацій тощо. А слідом за драматургом,
на жаль, ця ж доля спіткала й режисера. Олег Меншиков розказував, що останню
сцену Максим переписував ще тиждень тому, а вже в Києві в готелі ще дописував
якісь речі. Коли є що сказати — це звичайно, чудово. Але часом багатослівність
обертається недорікуватістю і все тією ж невиразністю. Що і сталося принаймні
на київській «Кухні».
Дія спектаклю розгортається то на новомодній, виблискуючій
«Цептером» кухні нових росіян, то посилає аж у часи нібелунгів. І відповідно
мешканці кухні — прибиральниця, посудомийка, дворецький та ін. — перетворюються
на героїв німецького епосу. У творчому плані це, природно, дає масу можливостей,
що так ціняться акторами перевтілень: від гіперреалізму до глибини класичної
трагедії. І актори дійсно не без задоволення, однак і не без невпевненості
кидаються то в сучасний кіч, то в нетрі німецького епосу. Одним це вдається
краще (скажімо, дуже хороша Оксана Мисіна чи той же Олег Меншиков, який
просто не може бути поганим), іншим не без великих зусиль, але цілком пристойно.
Кидаються і ніби чогось чекають: ну то й що з цього в результаті вийде.
Відповідь поки сформулювати важко. Оксана Мисіна зізналася: ми чекаємо,
що глядачі допоможуть нам розгадати цю загадкову п’єсу. А я завжди думала,
що це, швидше, запитання до режисера...
Проте хочеться вірити, що Меншиков рано чи пізно сформулює
відповідь. І тоді все в цій незвичайній «Кухні», над якою неабияк вдало
попрацювали художник Олександр Попов, модний модельєр Ігор Чапурін, меншою
мірою — композитор Борис Гребенщиков, де все — з розмахом, дорого і по-театральному
красиво — стане на свої місця. Повірте, її мешканці на чолі з Олегом Меншиковим
цього цілком гідні.
