«Код да Вінчі» у нас почали показувати водночас з рештою світу. Нічого не заборонили, гучних скандалів i протестів з боку церкви не спостерігалося. Сенсація в шоу-бізнесі має бути явищем досить добре спланованим, і будь-які відхилення від чітких планів вкрай недоречні.
Отже, і ми водночас із мільйонами глядачів долучилися до нехитрих викриттів Дена Брауна, тепер ще перенесених на плівку. Пишу саме викриттів, а не відкриттів, бо спекуляціям довкола християнства стільки ж років, скільки і самому християнству. І будуються вони на настільки вже заїжджених підставах, що ліньки їх навіть повторювати, додатково ще й роблячи рекламу роману Дена Брауна — далеко не видатному тексту. Варто лише зауважити, що автори подібних творів, здається, розраховують на те, що аудиторія нічого крім таких от романів не читає, і не знає про те, що таке гностичні Євангелія, рицарі-тамплієри тощо. Менше з тим.
Фільм, знятий американцями, подає Старий Світ, мати-Європу як країну таємниць, доленосних секретів і могутніх підпільних організацій. Вся ця прикладна конспірологія перенесена сюди з роману, і відображати її на екрані доручили просто-таки зірковому складу — режисеру Рону Говарду, «директору Голівуду» (неофіційне прізвисько) Тому Хенксу — грає історика Роберта Ленгдона, Жану Рено (комісар Безу Фаш), Одрі Тоту (Софі Неве), Альфреду Молині (єпископ Арінгароса). Тобто всi — справжні майстри, заслужено знамениті виконавці.
І ось, майже з перших кадрів, починаєш розуміти, що з усією цією блискучою артистичною компанією щось не те. Ролі на них сидять наче погано пошиті костюми. Скутість гри, емоційна збідненість майже всіх сцен, просто елементарна нестача суто акторської привабливості: найкращі риси в якомусь інфернальному затінку, проте дуже добре помітні такі малоприємні моменти, як мішки під очима.
І так же незручно, незграбно почуває себе Рон Говард. Таке враження, що це не його сюжет, не його фільм, тобто не те завдання, яке він виконував би із задоволенням. Усі спроби створити хоч якесь напруження в кадрі марні, фільм рухається від сцени до сцени надзвичайно кволо. Гостроти немає ані в епізодах переслідувань, ані в інтелектуальних вправах героїв з розшифровки різних послань, що ведуть їх чи то до Граалю, чи то до саркофагу Марії Магдалини. Підозрювати Говарда в нездатності працювати професійно немає жодних підстав. Адже в його доробку такі помітні картини, як «Апполо-13», «Грінч — викрадач Різдва», «Нокдаун», «Ігри розуму» (2001 р., з Раселом Кроу у головній ролі) — остання стрічка відзначена чотирма «Оскарами», в тому числі за найкращий фільм і за режисуру. Що ж трапилося?
Ймовірна розгадка може бути така — «Код да Вінчі» — не художній, навіть не розважальний, а стовідсотково комерційний проект. Його автори зробили все можливе, щоб глядачам просто не було куди сховатися від його присутності, вони зуміли навіть підключити до рекламної компанії таку потужну структуру, як церква — адже кращого піару, аніж протести з боку Ватикану, годі й бажати. І кому яка справа, чи вийде у підсумку гарний фільм? Аби була гарна каса. Про «Код да Вінчі» забудуть вже до кінця року. А гроші на відповідних рахунках залишаться. І на них, можливо, знімуть новий фільм. Хоча краще б купили собі що-небудь приємне і необтяжливе.
