Час від часу Верховна Рада України ухвалює рішення про увічнення пам’яті видатних діячів українського минулого, про відзначення ювілеїв відомих державних достойників, полководців, творців культури, вчених, керівників економіки, громадських організацій. При цьому важливо уникати політичної заангажованості та тенденційності, коли одні прізвища будуть показово вшановуватися та «підніматися на щит», виходячи виключно з ідеологічних або вузькопартійних міркувань (до того ж незрідка демонстративна увага при цьому надається постатям явно вчорашнього дня — відповідні приклади ще й досі багато хто пам’ятає), а інші особистості навмисно «виносяться за дужки», бо вони «не відповідають» певним, очевидно, доволі сумнівним критеріям. Чому є це важливим? Бо такі рішення найвищого органу загальнодержавної законодавчої влади дають певні підстави для сумнівів у його об’єктивності та неупередженості, і, отже, певною мірою кидають тінь й на саму державу. Думається, це зовсім не є дрібницею.
Один із характерних прикладів — рішення про відзначення 125-ї річниці Сидора Ковпака, за яке народні обранці проголосували в останній день минулого пленарного тижня. Одразу зауважимо: в цьому разі йдеться про справді видатну людину, до того ж, воістину неоднозначну, непересічний характер. Сидір Артемович Ковпак (26.05.1887 — 11.12.1967), знаменитий партизанський «генерал» в роки Великої Вітчизняної війни («Дід», як його називали), уродженець полтавського «сотенного» козацького містечка Котельва, нащадок давнього українського козацького роду, солдат ще Першої світової війни, з 1940 року — голова Путивльського райвиконкому на Сумщині, у 1941—1943 роках — командир величезного радянського партизанського загону, який з боями пройшов понад 10 тисяч кілометрів у тилу німців («Від Путивля до Карпат» — так називалася книга «Діда», видана 1945 року), двічі Герой Радянського Союзу, згодом — заступник Голови Президії Верховної Ради УРСР (1947—1967), є постаттю надзвичайно міфологізованою радянською пропагандою, яка подавала його передовсім як переконаного, ідейного «більшовика», «слугу партії», підкреслювала його непримиренність до «українських буржуазних націоналістів». Одразу відзначимо: попри очевидну фальшиву ноту в такому тлумаченні «Діда», зовсім не той випадок, коли з «мухи робили слона». Перед нами — характер дійсно масштабний, і не дарма ще 1943 року Олександр Довженко, взагалі-то не схильний до «солодких» компліментів, написав про Ковпака: «Він має залишитися у мистецтві та історії України. Старий — винятковий оригінал, тонка мудра людина, справжній син народу». Кавалер ордена «Білого Льва», Чехословацького хреста, Польського Хреста Грюнвальда, італійських Золотої та Бронзової Зірок Гарибальді, людина, котру значна частина партизанів та бійців європейського Опору щиро шанувала та вважала старійшиною (а по суті, і це вражає, старий, мудрий, навчений довгим важким життям український селянин, який навіть у кабінеті Сталіна вважав за необхідне говорити рідною мовою!), Сидір Ковпак заслуговує на нові книги, вільні від недобросовісної, радянської за духом, міфологізації. Можливо, на цілі томи. Перш за все, предметом окремого дослідження має бути відомий «карпатський рейд» Ковпака влітку 1943 року. Багато хто з істориків дотримується того погляду, що метою цього походу було не так винищення німців, як жорстке збройне протистояння з УПА. З іншого боку, є певні документи, які свідчать, що якраз Ковпак, а особливо його «права рука» Семен Руднєв (збереглися щоденникові записи Руднєва) аж ніяк не прагнули «лютої конфронтації» з націоналістами, а швидше воліли проводити політику нейтралітету, навіть, може, тимчасового ситуативного союзу проти нацистів. Принаймні тут є що обговорювати; і саме це (хто зна) стало причиною загибелі Руднєва 3 серпня 1943 року за й досі не цілком з’ясованих обставин — бо «не вписувалось» в політику Сталіна. І на відзначення свого ювілею.
Питання, власне, не в цьому. Та ж Верховна Рада рік за роком відмовляється вшановувати на державному рівні ювілеї тих видатних українців (і українських рухів та партій), які, виходячи з іншої системи політичних координат, аніж Ковпак, закладали фундамент незалежної української держави, боронили нашу свободу. Це стосується і діячів Української революції 1917—1921 рр., і доби Другої світової війни (до речі, нагадаємо тим, хто, може, забув або вдає, що забув: у жовтні цього року виповнюється 70 років від дня створення УПА). А між іншим, держава, в особі парламенту, має шанувати свою історію — в усьому її трагізмі та драматичній складності.
ДО РЕЧI
«День» запитав у своїх читачів, як вони ставляться до того, що ВР України ухвалила постанову про відзначення річниці від дня народження Сидора Ковпака? За результатами опитування на нашому офіційному сайті, більше 60% негативно сприйняли цю ініціативу парламенту. Майже 31 % вважає, що ювілей Ковпака не можна відзначати, тому що «мародерство і терор проти місцевого населення не може бути виправданий». Ще 11% — тому що «диверсійно-терористична тактика суперечить законам військового часу». А 22% причиною того, що Ковпак не може бути вшанований на державному рівні, називають ту обставину, що його загони боролися проти націоналістичних сил.
Натомість 27 % позитивно відгукнулися на постанову ВР, оскільки «радянський партизанський рух відіграв значну роль у перемозі СРСР над Німеччиною». Ще 5% — прихильники рівноправності: якщо вшановувати пам’ять Бандери і Шухевича, то слід вшанувати і Сидора Ковпака. Всього проголосувало 560 осіб.
