У вихідні Національна опера України познайомила меломанів зі своєю новою роботою — виставою «Війна і мир». Заявка дуже серйозна. Не так багато колективів, не тільки українських, але й провідних оперних театрів світу, сьогодні можуть похвалитися, що в їхньому репертуарі є дана опера. Передусім через непростий музично-драматичний матеріал, величезні творчі і технічні складності, пов’язані з втіленням на сцені цієї масштабної постановки. Тільки солістів — 43! Додайте до цього розгорнені хорові сцени, динамічну партитуру з елементами симфонізму, автентичні прозаїчні тексти з однойменного роману Льва Толстого, хореографічні номери. Всього у виставі зайнято 140 артистів. Костюмів пошили 400 штук. І ви зрозумієте, наскільки архіскладне завдання поставив перед собою колектив столичної Опери.
Повна авторська редакція «Війни і миру» розрахована на виконання вистави протягом двох вечорів. Зі слів Дмитра Гнатюка — режисера нової київської версії, — їм довелося зробити деякі купюри. Виставу дещо скоротили. Вона триває чотири години в трьох актах. У 13-ти картинах помістився відомий сюжет. У опері дві головні лінії: лірична (про життя Ростової, Болконського, Безухова, Курагіна, Елен, Софії й інших персонажів Толстого) та історична, присвячена подіям 1812 року, в якій діють реальні особистості — Кутузов, Наполеон, Олександр I, Раєвський, Барклай де Толлі, Давидов...
Опера народжувалася в стислі терміни — за півтора місяці. Це спецзамовлення фірми «Ландграф» і швейцарських партнерів театру — щоб у березні «Війною і миром» відкрити гастролі киян у м. Вінтертурі. Зі слів генерального директора Петра Чуприни, взятися за прокоф’євський твір підштовхнув ще один факт. 5 березня виповниться 50 років з дня смерті композитора. «Ми не забуваємо, що він наш земляк. Сергій Сергійович народився в Україні: с. Сонцівка (Красне) Червоноармійського району Донецької області. Наша нова редакція «Війни і миру» — данина пам’яті великому маестро».
Вперше на київській сцені цю оперу поставили в листопаді 1956 року режисер Володимир Скляренко, диригент Олександр Климов, художник Анатолій Петрицький. Вона стала певним етапом не тільки для Києва, але й усього оперного мистецтва того часу. У тій давній постановці брали участь Дмитро Гнатюк (співав партію Раєвського) і хормейстер Лев Венедиктов. Я попросила Льва Миколайовича поділитися своїми враженнями про виставу, що вже стала легендарною, і про те, як створювали нинішню прем’єру.
— Ми другими в СРСР, після ленінградського Малого оперного театру, поставили «Війну і мир», — згадує Л. Венедиктов. — Виконавці головних партій за своїм зовнішнім виглядом і внутрішнім світом дуже наближалися до тих персонажів, яких грали. Наприклад, бас Михайло Роменський (Кутузов). Співаку варто було перев’язати око, одягти мундир полководця, і ви мимоволі витягувалися в струнку — вилитий генерал-фельдмаршал. Кутузову перед Бородінської битвою було 67 років. У такому самому віці був Михайло Даміанович. Він грав і співав блискуче. Або баритон — Сергій Козак, який виконував партію Наполеона, за своїм характером — вилитий французький полководець. Він дуже органічно вибудовував свою роль. Таких акторів, на жаль, сьогодні вже й не знайдемо! До речі, після наших тріумфальних гастролей у Москві прокоф’євським витвором зацікавився Великий театр. Вистава була і ліричною, і патріотичною, відображаючи індивідуальність режисера Скляренка. У ньому було щось курбасівське і це допомогло блискуче впоратися з прокоф’євською партитурою і толстовською драматургією.
Я не хочу порівнювати колишню і нинішню вистави. Там і тут є свої плюси і мінуси. Новий час диктує нові рішення. Мене порадувало, з якою цікавістю працювали молоді артисти. На них, власне, і зроблена постановка. Опера надзвичайно складна з вокального погляду. У ній є незручності для співаків. А молодь на репетиціях пустувала, немов коники-стрибунці, швидко і добре вивчила свої партії. У нас дуже хороший склад вокалістів. За чотири роки до хору прийшло 76 новачків — молодь.
У театрі репетирували по шість годин щодня, а ввечері йшли вистави поточного репертуару. Задіяли три склади солістів. Можна тільки поспівчувати диригенту Володимиру Кожухарю і оркестрантам. Адже їм довелося працювати з потрійним навантаженням. У нинішній «Війні і мирі» зроблено незвичайний візуальний хід, що пов’язує минуле і сьогодення. В оформленні вистави використали ретро — кращі декорації й ескізи: Федора Нірода, Євгена Чемодурова і Федора Федоровського, зроблені для різних постановок. Неймовірно, але вони органічно підійшли до нинішньої версії. Їх дещо відреставрували, змінили деякі деталі і сталася метаморфоза. Здається, декорації спеціально написані саме для даної постановки. Як сказала художник Марія Левитська: «Ми на це пішли не через бідність (хоч постановочні кошти досить скромні), а щоб віддати данину захоплення великим титанам української сценографії, показавши ретроспекцію їхніх кращих робіт. Завдяки машиністу сцени Онищенку, який зберіг уже раритетні декорації, глядачі зможуть їх побачити».
А тепер про враження. Деякі солісти легко справилися з найскладнішими вокалізами. Демонструючи хорошу дикцію, задушевно співають свої партії, тобто нове покоління оперних артистів інтонаційно готове до прокоф’євської музики. Творчими успіхами стали роботи Павла Приймака (П’єр Безухов) і Дмитра Попова (Анатоль Курагін) — актори емоційно виступали на сцені. З вокального погляду впоралася з партією Наташі Ростової Ольга Нагорна, але над драматичною частиною актриса має попрацювати. Роль складна. Її починали репетирувати шість співачок, а до прем’єри залишилися лише дві. Дуже могутньо виступив хор. Солідно підготувалися і чудово виконали музичну частину оркестранти.
Але шкода, що у «Війні і мирі» зовсім не представлене середнє покоління — сьогоднішні прими і прем’єри Опери. Їхньої майстерності дуже не вистачає на сцені. До мінусів належить і те, що виставу не вирішено образно і сценічно. Немає жодної вибудованої мізансцени. Вийшла не епічна драма, а музична ілюстрація. Немає дієвого стержня. Костюми немов із чужого плеча: брюки затягнуті, а жилетки висять на животах — не дворяни, а карикатурні графи і князі.
Можливо, згодом, коли виспіваються і розіграються артисти, а постановку зміцнять «зірками», то вона засяє, а поки вистава виявилася для вузького кола цінителів: гурманів опери і тонких шанувальників творчості Прокоф’єва, готових закрити очі на всі нестиковки прем’єри.
