Сучасний комерційний кінематограф являє собою дивовижне видовище: у створенні нового фільму нехудожні елементи не менш, а інколи і більш важливі, аніж власне мистецькі якості. Основна нехудожня складова — це, власне, масована рекламна кампанія. Здається, голівудські піарники досягли того рівня майстерності, коли будь-який твір можна зробити успішним ще задовго до його виходу на екрани. Вміло дозовані викиди інформації, яскраві плакати, гостроцікаві, однак малоінформативні інтерв’ю із зірками — і мільйони глядачів готові полюбити навіть посередню картину ще до того, як побачать її перший кадр.
«Алісу в країні чудес» чекали довго і рекламували ефектно. Перше запитання, що виникає після перегляду: чому, власне, саме така назва? Бо до однойменної казки Льюїса Керола новий фільм Тіма Бьортона має вельми далеке відношення. Чесність з глядачем — момент, звісно, не обов’язковий, та все ж варто було б назвати фільм геть інакше, щось на кшталт «Аліса на війні» чи «Аліса. На початку славетних справ», або «Як Аліса не полюбила та заміж не вийшла». А вже у підзаголовку вказати: «За мотивами книги Льюїса Керола».
Хоча щодо останнього теж спірне питання, бо практично жодного із головних мотивів Керола тут не збережено. Нема гри на межі раціонального й ірраціонального, запаморочливих логічних парадоксів, по-справжньому химерних (а не діснеївських) персонажів, іронічних шпильок на адресу традиційної (вікторіанської) моралі, нема загальної атмосфери ексцентричності та легкого безумства, а діалоги інколи такі, що хочеться вимкнути звук або принаймні згадати, з якої мильної опери їх переписали. Книгу просто переінакшено заради прямолінійного до примітивності сюжету про смертельну війну Білої та Червоної Королев — перша, звісно, втілення добра, друга — полюс цілковитого зла (ще одне перекручення — у Керола нема хороших або поганих, його «Аліса» перебуває взагалі далеко за межами цього вбогого дуалізму). Бьортон казав, що в оригінальній «Алісі» нема сюжету, а він хотів якусь історію. Ось і маємо. Хто ж таке зробив з «Алісою»?
Лінда Вулвертон. Це ім’я так і кортить записати в особливий список чи то ворогів гарного смаку, чи то мистецтва як такого. У цієї сценаристки до проекта Бьортона був красномовний доробок: сценарії простих, як відро поп-корну, анімаційних стрічок на кшталт «Короля-лева», «Мулан» або «Чіп і Дейл поспішають на допомогу». Чому саме цій пані, котра нічого складніше за діалоги мальованих звіряток не писала, доручили адаптацію літератури рівня «Аліси», — невідомо. Ймовірно, то була воля студії Діснея. Причини вже не такі цікаві, а результат більш ніж прикрий: геніальний текст, зведений до коміксу. Але це ще півбіди.
Бьортон відомий завдяки гострому почуттю гумору та візуальній фантазії, що підтверджують його стрічки 1990-х. У новому фільмі є смішні сцени — так само смішні, як у стандартній мейнстримній комедії; що ж до візуального боку, то вражає майже цілковита відсутність оригінальних ідей. Звісно, на рівні ремесла відчувається обдарованість Бьортона як художника — чудового рисувальника, автора живописних полотен та інсталяцій. Однак екран — не виставкова зала, і з суто кінематографічного погляду більшість образів здаються перемальованими з голівудських казок-блокбастерів останніх років; і це, на жаль, не іронічне обігрування цитат, а саме намагання побудувати оповідь із упізнаваних кліше. Згадуються і «Золотий компас», і «Володар перснів», і «Хроніки Нарнії». Міа Вашиковська у ролі Аліси грає стандартну диснеївську білявку, а кількість самоповторів просто не порахувати: Бьортон настільки завзято тягне сюди знахідки з попередніх стрічок, що доходить до кумедного. Наприклад, голова Червоної Королеви (Хелена Бонем Картер) за обрисами майже не відрізняється від голів марсіан із «Марс атакує!»; пейзажі Дивокраю нагадують «Чарлі та Шоколадну фабрику», а Джонні Депп у ролі Безумного Капелюшника здається потріпаним клоном Віллі Вонкі.
Із Деппом якраз сталася справжня дивина. Йому наклали дивовижний грим, пістряво одягли, намалювали комп’ютером мінливі очі, але Безумним Капелюшником так і не зробили. По суті, актора запакували у персонажа, як у гамівну сорочку. Депп міг би зіграти Капелюшника без цяцьок, що на нього навішали. Однак, вочевидь, завданням було створити якнайяскравіше — аж до засліплення глядача — видовище, конвертоване у формат 3D. Звісно, що про жодні тонкощі гри і психологічні нюанси перевтілення вже не йшлося, а коли в актора лишається тільки функція додатка до костюма, гриму та інших суто зовнішніх ознак (чомусь згадується рядок з радянської комедії: «главное, чтобы костюмчик сидел»), то актор цей починає керуватися власними штампами і вимучує роль — що, власне, і сталося з Деппом.
Аналізувати вади цього коштовного, але вторинного і поверхового шоу можна довго; гадаю, будь-який неупереджений глядач може це зробити самостійно. Керол написав книгу для дітей, яка в підсумку стала книгою для всіх і назавжди. Бьортон зняв кіно для молодшого шкільного віку, яке, швидше за все, через кілька років не буде цікаве навіть школярам.
