Одразу треба зауважити, що Кирило частково має українське коріння, і якби не мелодійна французька та хороший костюм, його нізащо не вирізнити серед натовпу, наприклад, Хрещатика. Фотограф вельми молодий, але вже має свій погляд на речі. Зі слів Кирила, він увесь минулий рік провів в Україні. Результат його спостережень за нашим життям можна побачити на виставці. Фотограф каже: «Раніше я мав ідеалізоване та романтичне уявлення про Україну — гопак та вареники. Коли ж приїхав сюди, зробив сумне відкриття: за роки незалежності соціальний стан населення не поліпшився... У сьогоднішній Україні я знайшов Францію 50-х років. Я ніде не відчував такого натхнення, як в Україні. Тут я здійснюю мрію молодого фотографа». Митець до приїзду сюди був знайомий з історією нашої країни, тому його досвід є доповненням цих знань. Театром своїх дій він називає вулицю.
Представлені роботи підтверджують слова Хорішнього. Сповідуючи славні традиції французьких фотомайстрів, він працює з чорно-білим зображенням. Його роботи передають біль та розгубленість спостерігача, бо об’єктами фіксації стали переважно знедолені й маргінали суспільства.
Більшість робіт зроблені у Львові. Відомо, що історичний центр цього міста належить до охоронного списку ЮНЕСКО. Він має власне той симпатичний європейський шарм, що притягує сюди людей і змушує закохатися у це місто назавжди. «Акробатика» пропонує нам радісного стрибуна на тлi кітчевої стіни, обклеєної радянськими та німецькими агітаційними плакатами часів між Першою та Другою світовими. Із «Самотністю» усе навпаки — маленька дитина «загубилася» у вузькому дворі серед старих кам’яниць. «Звичайну вулицю» можна з однаковою мiрою ймовiрності побачити у Львові, Кракові, Празі чи Парижі... «Закохані в Одесі» — це гра контрастів: сонячного світла й обрисів споруд, тіл закоханої пари та простору дороги... Деякі фотографії є досить тривіальними на наш погляд, але несуть у собі відомий колорит власне для «французького погляду» на Україну — «Велосипедист у Буську», «Кобзар зі Львова», «Гуцульські діти».
