Один із найвідоміших ветеранів національного руху кримських татар Тимур Дагджі надіслав заяву курултаю кримських татар, у якому пропонує внести на порядок денний чергового з’їзду два, на його думку, дуже важливі для кримських татар питання. У цьому, як він упевнено заявляє, його підтримають усі делегати. Перше питання — «про визнання всіх дій царської Росії, спрямованих на знищення нашого народу, і депортації кримських татар 18 травня 1944 року, здійсненої за вказівкою Сталіна, геноцидом». Друге — «питання перед Російською Федерацією про компенсацію за відібране без суду та слідства наше майно в 1944 році, за безплатну рабську працю чоловіків, вивезених у так звані трудові табори, за моральні збитки, за майже половину загиблих у місцях висилки, за ті втрати, яких ми зазнаємо, повертаючись на батьківщину».
Тимур Дагджі народився в 1932 році в селищі Кизил-таш Кримської АРСР. У 1976 році на так званому Ташкентському процесі він був осуджений радянським судом за участь у кримськотатарському національному русі до трьох років позбавлення волі, але був звільнений після річного перебування в слідчому ізоляторі у зв’язку з каяттям, а згодом перебував навіть у лавах КПРС, працював в апараті ЦК КП Узбекистану, з 1982 по 1985 рік був редактором кримськотатарської газети «Ленин байрагъы», що видавалася в Ташкенті.
Він пояснив, що відчуває незручність через те, що в 2004 році Європейський парламент визнав актом геноциду депортацію в 1944 році тільки чеченців. Це рішення не стосується кримських татар й інших депортованих сталінським режимом народів — зокрема осетинів, вірмен, греків, німців, болгар та інших, — тільки тому, що вони мовчать. За підрахунками кримськотатарських вчених, письменників, журналістів, кримськотатарський народ унаслідок одинадцяти російсько-турецьких воєн протягом 240 років — із 1676 по 1918 роки — зазнав незліченних втрат у людях і майні. За деякими даними, населення Криму до завоювання його Російською імперією становило від 5 до 6 мільйонів чоловік. Унаслідок бід, як, наприклад, голод 1837 року, через який загинула половина населення тогочасного Криму, а також численних хвиль еміграції, спричинених безчинствами російської влади у відношеннi до місцевого населення в чужорідному для них Криму, більш відомі з яких п’ять найбільших — у 1784—1800 рр., 1804—1812 рр., 1853—1862 рр., 1874 р., 1902—1903 рр. — у Криму залишилося не більше 200 тисяч кримських татар, які в повному складі й були виселені в Середню Азію та в трудові табори Росії в травні 1944 року. На старих кримських картах позначені тисячі кримськотатарських сіл, від яких зараз нічого не залишилося. За даними журналу «Емель», у нинішній Туреччині живуть приблизно п’ять мільйонів вихідців із Криму. За відомостями з самоперепису народу, проведеного кримськими татарами в другій половині ХХ століття, під час депортації 1944 року і в перший рік після неї загинули 46,2% усієї чисельності виселених із півострова кримських татар. В архівах національного руху існують також підрахунки ініціативних груп, згідно з якими всього в ході депортації в народу відібрали 45561 будинків, 70 тисяч голів великої рогатої худоби, коней, овець і кіз, тисячі мечетей, шкіл, клубів, кладовищ, кілька вищих навчальних закладів і науково-дослідних інститутів, сотні національних колгоспів й інших виробництв, створених народом, що слугували йому для забезпечення життя.
Як стверджує Тимур Дагджі, «уся наша трагічна історія, пов’язана з царською та радянською Росією, внаслідок IV Гаазької конвенції 1907 року і згідно з Конвенцією, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році, мала бути визнана геноцидом. Більш того, сьогодні, коли весь світ підвівся на боротьбу з тортурами, геноцид розглядається як вища форма тортур. Ми не маємо права забувати, які моральні та фізичні тортури переніс наш народ... Стратегічне завдання Росії — знищення нашого народу за національною ознакою з метою захоплення його території має бути визнане геноцидом…»
За підрахунками Тимура Дагджі, тільки втрачене домашнє майно депортованих кримських татар без вартості будинків і ліквідованих суспільних інститутів та спільного майна народу, може бути оцінене нині приблизно в шість мільярдів доларів. За іншими оцінками, вартість майна депортованого народу становила 75 мільярдів радянських карбованців за післявоєнним курсом, за третіми підрахунками — 12 мільярдів радянських карбованців за курсом 70— 80-х років ХХ століття. З ініціативи Тимура Дагджі вже створюється експертна комісія з вчених, суспільних діячів кримських татар, до завдання якої і входитиме вивчення архівних документів і точне визначення вартості збитків на основі наявних актів та описів. Після прийняття відповідного рішення курултаєм, від імені народу він планує звернутися до міжнародних організацій, насамперед ООН, Європейського парламенту, а також до парламентів усіх країн із проханням, по-перше, юридично визнати втрати чисельності кримськотатарського народу результатом геноциду, по-друге, вплинути на уряд Росії з метою виплати компенсації. Тимур Дагджі зазначає, що 11 листопада 1970 року набула чинності Конвенція про незастосування терміну давності до військових злочинів і злочинів проти людства, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН. А ще до її набуття чинності, 11 березня 1969 року, Президія Верховної Ради СРСР ратифікувала її. Згідно з цією Конвенцією, вважає ініціатор звернення, Російська Федерація як правонаступниця СРСР не може посилатися на терміни давності й повинна нести відповідальність згідно з міжнародними законами.
