Цей день розпочався зі сліз. Моя подруга ховала маму. Їй було 84 роки. Вона пішла з життя несподівано та легко, заснувши у кріслі перед телевізором. Ми прощалися з нею на кладовищі. Було сонячно, морозно і якось спокійно. Напевне, кожен намагався загнати біль усередину і, співчуваючи чужому горю, боявся усвідомити, як це непоправно і страшно, коли помирає мама...
Потім я поїхала на відкриття «Сезонів моди». Може, для когось ця фраза прозвучить дивно і навіть дико, але життя є життя. А воно складається у тому числі й із роботи з її обов’язками та зобов’язаннями. Та й подруга (сама журналіст) увесь час повторювала: «Їдь, їдь, пом’янути маму приїдеш пізніше...» Мені здається, вона розуміла, що з втратою рідної людини зміниться і життя, і звичний його плин, і таким ось ілюзорним чином — наполягаючи, щоб інші не змінювали своїх планів, — намагалася нібито відтягти настання змін.
Приїхала на «Сезони», побачила красивих і усміхнених людей, спалахи фотокамер... Усе це тоді здавалося якимось неправильним. І тут розпочався показ колекції Лілії Пустовіт. Перше враження — невагомі і ледь помітні порухи легких тканин, спокійні кольори — трохи ванілі, трохи приглушеної зелені, трохи сонячного світла, трохи неяскравого неба... Абсолютно вислизаюча форма. Вже згодом, придивившись, розумієш, що досягається цей ефект за рахунок особливого (з натяком на сонце- кльош 1950-х) крою спідниць, незвичайних шарфиків-стрічок із шифону та шовку, що створюють той самий невагомий ореол. А все це разом — рідкісне відчуття легкості матеріалізованого буття. Не легковагості, не полегшеності, не порожнечі, а саме легкості, яка, як відомо, може бути нестерпною, але яка необхідна, щоб жити.
І ще про життя. Напередодні відкриття «Сезонів» Ліля Пустовіт в інтерв’ю «Дню» розповідала, що на створення нової колекції її надихнули у тому числі декоративні елементи й орнаменти часів трипільської культури, яка вразила її своєю силою та мудрістю. Трипільська спіраль — це картина світу, викладена мовою знаків, що відображає рух Сонця і Місяця. Повторення спіралі є символом безперервності життєвого процесу — орнаментом життя. Трипільські жінки прикрашали ним свої тіла. На початку XXI століття дизайнер не пропонувала такі радикальні прийоми. Вона створила щось схоже на найтонші трикотажні гетри та нарукавники тілесного кольору з нанесеним на них орнаментом. У поєднанні з підкресленою романтичною безтурботністю самого вбрання вони створюють надзвичайне враження. Трепет перед вічністю не повинен заважати отримувати задоволення від миті. Задоволення не може тривати нескінченно, але хтозна, що чекає нас на новому витку спіралі. Біль від утрати буває нестерпним, але пам’ять дозволяє жити далі. З легким подихом...
До чого всі ці мудрування, запитаєте ви, адже йдеться лише про одяг. Справді, лише про нього. Але коли прадавні жінки розмальовували себе символами родючості, сонця, дощу, орнаментом життя, — можливо, вони знали про життя щось таке, чого ще не знаємо ми?
