Акторів традиційного японського театру Бунраку якось незручно називати ляльководами: це лялька веде їх непростим шляхом служіння стародавньому мистецтву. Днями майстри Бунраку дали виставу в театрі Франка та провели майстер-клас для своїх українських колег у Київському театрі маріонеток.
Школа Бунраку почала зароджуватися в Японії ще в XVI—XVII століттях, і ось уже кількасот років її канони залишаються незмінними. Кожну ляльку ведуть аж три актори: один керує її ногами, другий — лівою рукою, а третій, найдосвідченіший — правицею й головою. Спершу увага глядачів прикута до мовчазних чоловічих постатей, з голови до ніг закутаних у чорне. Втім вже за кілька хвилин публіка стежить лише за рухами ляльки. Лялька Бунраку — це й дух сивої давнини в традиційному вишуканому одязі, і пращур сучасних технічних чудес Японії. Герої цього театру вміють рухати пальцями, кліпати, показувати язика, а також перевтілюватися, наприклад, з прекрасної дами на огидну стару відьму. Втім, звісно, лише майстерність акторів спроможна вдихнути душу в досконалi рухи ляльки.
Виставу супроводжує акомпанемент традиційного струнного інструмента — сямісена, звуки якого нагадують і різкі пташині крики, і крапання дощу, а текст читає оповідач — таю. Сценарій п’єси, написаної триста років тому, залишається незмінним до нашого часу, так само, як і мова вистави. Як розповів на майстер-класі таю Цукоматаю Такемото, найскладніше в його роботі — «якомога краще зберегти стародавню виставу, але водночас донести її зміст до сучасного глядача, який часом може зовсім не розуміти архаїчної мови». Таю мають свої правила — як озвучувати жінок, старих, дітей. Їхня робота вимагає досконалого володіння голосом — чого вартий лише «сміх самурая», схожий чи то на гарчання, чи то на скавчання й ридання. Напевно, тому сьогодні на всю Японію є лише 27 таю. Щоправда, це мистецтво підхоплює й нове покоління: як зазначив Цукоматаю Такемото, наймолодшому оповідачу Бунраку трохи більше 20-ти років.
Репертуар театру можна поділити на дві категорії: розповіді про історичні події та про життя городян епохи Едо (1600—1868). Часто сюжети є дуже трагічними, скажімо, історія дівчини, яка заради порятунку коханого жертвує власним життям. Майстри Бунраку прагнуть, щоб їхні сумні вистави зробили глядачів чистішими. Тому ляльковий театр потребує небайдужої публіки й виховує глядачів — дорослих, які не втратили здібності поплакати над стражданнями ляльок.
