Свято-Миколаївську церкву було зведено у центрі села Уйма Локацька, котре з часом плавно увійшло до симпатичного волинського містечка, і живе тепер лише у спогадах старожилів. Спорудили Божу обитель на честь 300-річчя династії Романових, вірогідно, що таким чином вшанували царську родину по всій тодішній імперії. Село Уйма Локацька свого часу було описано його уродженкою, письменницею Маргаритою Малиновською, яка під назвою Білий хутір вивела його у романі «Гримучі озера».
37 років священиком у храмі був Олександр Войтюк, який і зберіг його під час атеїстичного шабашу. І вже 29-й рік тут служить Господу й людям священик Анатолій Собуцький, котрий є благочинним околиці. Він і розказав, що під час ремонтів з дерев’яних стін церкви і досі дістають осколки від снарядів та кулі, якими храм щедро був насичений за часів двох світових війн. А біля самих його стін була величезна вирва, яку залишила по собі німецька бомба, так, що аж оголився фундамент. Наразі Свято-Миколаївський храм є однією з найстаріших споруд містечка Локачі, хоча має воно і свою цікаву та древню історію. Тут навіть бував князь Володимир, той, котрий Русь хрестив: він проїжджав великим кінним трактом із Києва до міста, названого його іменем, — Володимир (нині Володимир-Волинський). Був у Локачах і свій замок, від котрого залишився вал та назва території — Підзамче. Свого часу в місцевій школі багато років викладала історію Зінаїда Михайлівна Тесенюк, котра відкрила багато невідомих сторінок історії містечка. Зокрема, в котрогось із польських хронікерів вичитала, що 1787 року в будинку місцевого пана зупинявся на нічліг польський король Станіслав-Август Понятовський.
Із переказів та легенд, на які багаті Локачі, відомо, що на західній околиці містечка, яку називають Селиськом, стояла церква, але начебто з невідомих причин вона провалилася під землю, і на тому місці утворилося дуже глибоке й малодоступне озеро. Власне, територія Локачів і справді порізана численними підземними ходами. Однією з місцевих цікавинок є так звана Дівоча капличка, невеличка, зі своєрідною архітектурою, за переказами, споруджена на місці страти трьохсот місцевих дівчат, які вирішили померти, але не піти у татарський полон. Про це у львівського поета Григорія Печенівського є вірш, що починається словами «Триста бранок, як скло, в Локачах полягло...» Більше десяти років тому громада планувала відкрити тут храм, але зробити це з різних причин не вдалося.
У Миколаївській же церкві, котра сьогодні відзначає свій сторічний ювілей і була споруджена всього за два роки, завжди людно. Отець Анатолій каже, що локачани прагнуть Божого слова, духовної втіхи, дбають про свою церкву, у якій хрестилося, вінчалося і відспівувалося не одне покоління людей.
