Українці все більше стають нацією емігрантів. Принаймні, такий погляд на речі підтверджує сучасна статистика. Якщо взяти населення держави Україна та діаспори, де проживають наші співвітчизники, то співвідношення буде приблизно один (діаспора) до трьох (власне Україна). Причому, змінюється це співвідношення щороку — і не на користь мешканців української держави. Наші земляки розпорошені по всьому світу: близько семи мільйонів проживає нині в країнах ближнього зарубіжжя, трохи менше — в далеких західних і східних краях. Найбільшу, найчисленнішу діаспору має Росія (6 мільйонів), потім — Сполучені Штати (2 млн.), потім десь приблизно на одному рівні (400— 600 тисяч) ідуть Канада, Білорусь, Португалія і Німеччина... Міцно отаборилися наші колишні співвітчизники в Аргентині, Австралії, Греції. Сама по собі структура світової української діаспори цікава, але не вона — предмет розгляду цього матеріалу. Для нас є важливим (і водночас сумним) той факт, що українська щорічна еміграція за кордон сягає сотень тисяч громадян і що держава наша не опікується ні тим, скільки втрачає вмілих робочих рук і талановитих голів, ні тим, як потім наші люди облаштовуються й виживають у непростих іноземних умовах. Як образно висловився один iз нових емігрантів, тепер громадянин Греції, «Україна — це держава з обмеженою відповідальністю».
У цього явища — утрати нацією своїх далеко не гірших виробничих кадрів — є й свій зворотний, також доволі темний бік. Святе місце пустим не буває. Маємо й потік мігрантів iз-за кордону до нас: щороку до України приїжджає на ПМП (постійне місце проживання) близько двохсот тисяч громадян з інших країн світу. До речі, квота на в’їзд в Україну іноземців обмежена... 24-ма тисячами осіб. Удесятеро менше, ніж маємо реально. Люди, котрі вливаються до нашого соціуму — зовсім «не ті». Ми всотуємо дуже сумнівний соціальний елемент, котрий «пливе» до нас з країн Сходу та Півдня колишнього СРСР та з далекого зарубіжжя. Цей елемент навряд чи продуктивно працює на нашу економіку. Як приклад можна пригадати величезний, один iз найбільших в Україні, ринок у Харкові, так звану Барабашівку. Його цілком контролюють громадяни В’єтнаму. Наш, український люд на Барабашовці «вкалує» або в якості дрібних реалізаторів, або вантажників і рознощиків гарячих в’єтнамських(!) страв. Чи не така ж доля чекає на всю «титульну націю», якщо держава полишить процес міграції на самоплив?
Між іншим, в одному з районів сучасного Чикаго існує квартал, котрий давно вже зветься «українським селом». Місцеві, тобто американські мешканці міста, говорять: якщо ви не знайдете роботи в Чикаго, то ви не зможете працевлаштуватися ніде в Америці. Тобто цей мегаполіс дав притулок і шмат хліба (дуже часто навіть з маслом) сотням тисяч емігрантів із усіх кутків світу. Не так давно мені довелося побувати в чиказькому «українському селі» й поспілкуватися з багатьма співвітчизниками. Це дало змогу на власні очі пересвідчитися в існуванні ще одного явища — заробітчанства. Адже далеко не всі українці, залишаючи Батьківщину, мають на меті кинути рідні краї назавжди. І оці вже наші з вами співгромадяни практично зовсім «випадають» iз виднокола українських статистиків, вчених- демографів та урядовців, відповідальних за міграційні процеси. Скільки їх? Хто вони за фахом, віком та статтю? Мої власні спостереження переконали, що мешканці американсько-українського «села», ті з них, хто представляє так звану четверту хвилю еміграції, — це переважно «західняки», тобто люд із Західної України, за статтю чоловіки. Дуже багато їх проживає в Америці нелегально — і це також ускладнює якісь соціальні дослідження. Однак про себе вони кажуть, що десь до 70 відсотків iз них мають вищу освіту. Звісно, в Штатах навіть «легалу», вихідцю з країн Східної Європи, влаштуватися за фахом непросто. От і мешканці «села» в основному, за їхніми розповідями, працюють на будівництві. Заробляють непогано. Гроші регулярно відсилають додому. На вулиці чиказького «села» я бачив, як біля банку вишиковуються цілі черги. У ній, до речі, познайомився з одним із нелегалів-заробітчан.
Віктор в Америці вже четвертий рік. Вдома лишилися дружина й майже дорослі діти. Власне, на навчання дітей у вузі заробляє Віктор гроші на американських новобудовах. За фахом він... льотчик. Але навіть кваліфікованому, непитущому, з відмінним здоров’ям пілоту не знайшлося вдома пристойної роботи. Віктор родом з Чернівців. Дуже нудьгує за рідними, економить кожний цент. І — щоразу відкладає повернення на Батьківщину, коли випадає нагода або «дістає напад ностальгії». Адже він знає — вдруге в Америку на заробітки може не повернутися. Якщо його спіймають при перетині кордону американці, то внесуть у чорний список, у той фатальний комп’ютер...
Михайло В. — колишній військовий. Йому пощастило, бо виграв так звану зелену карту, тобто має вид на прожиття в Америці й може працювати легально. Але мені Михайло свого прізвища не назвав. Я так зрозумів — соромиться свого тутешнього статусу, до того ж не хоче тут жити весь час, мріє повернутися.
Пан Михайло Лутчин — уроджений львів’янин. В Америці, куди потрапив теж з «грін-картою», має добре житло й непоганий бізнес. Пан Лутчин торгує нерухомістю й заробляє на цій комерції до ста тисяч доларів на рік. Зовсім не зле! І ця обставина його також утримує від повернення. «Раз на рік — це як мінімум — себе картаю безбожно й даю сам собі слово поїхати додому: мені вже п’ятдесят і у Львові лишилися старенькі батьки. Але Америка, клята, тримає!»
На Західній Україні порожніють цілі міста й села — наші одноплемінники виїжджають з цих регіонів на заробітки масово, як кажуть, усім миром. Iз Чернівецької області, приміром, на заробітках буває до трьохсот тисяч осіб. В інших областях українського Заходу — аналогічна картина, хоч, повторюю, достовірної статистики не маємо. Так, ці люди потім приносять в свою країну західний «вишкіл», вміння й бажання працювати. Але водночас вони втрачають високі робітничі кваліфікації, навички професії, якій навчалися тут, в Україні, тривалий час. Дехто з наших економістів та соціологів намагається переконати: мовляв, заробітчанство як явище має й свої плюси. Завезена в країну валюта — раз. Можливість накопичити за кордоном капітал і відкрити власну справу — два... Але то все, знов-таки, на мою думку, ілюзорні висновки й підрахунки. «Капіталу» заробітчанам вистачає тільки для більш-менш пристойного утримання сім’ї, вони витрачають свої долари або марки — і знов повертаються на заробітки.
Ректор московського університету Віктор Садовничий вважає, приміром, що Росія не втратила б 50 мільярдів (!) доларів через таке явище, як «утікання мізків», тобто еміграцію вчених, якби сплачувала своїм науковцям у середньому по 500 доларів на місяць. Такі ми всі: спочатку втрачаємо, а потім рахуємо й мучимося — могли ж і не втратити!
Та зрештою, давати рецепти виходу з кризи не є справою журналіста, для цього існують фахівці... Ге! Фахівці! Ви ще тута?
