Його ім’я і його подвиг належать історії. Никифор Шолуденко, чий танк першим увірвався в окупований Київ, загинув у бою з 5 на 6 листопада 1943 р. на площі, яка тепер називається Європейською.
Пізнього вечора 5 листопада декілька жителів міста стали свідками надзвичайної події. На Галицькій площі в Києві (нині площа Перемоги) вони зустріли танк розвідника. Цю справжню хвилюючу розповідь зв’язкової партизанського загону Володимира Балицького Ольги Петрівни Яковчук я записала на магнітофонну плівку в 1971 р. на зустрічі випускників 1941 р. київської школи №74. Нехай сьогодні він оживе на сторінках газети.
— З боку Святошина долинав гуркіт танків. Ми вискочили на вулицю в напрямку Галицької площі.
Ніч була темна, осяяна пожарищами. У голові стукотіла лише одна думка: «Свої! Наші! Йдуть! Дочекалися!»
Підбігши до центру площі, до того місця, де закінчувався маленький скверик, ми стали за кущами; а раптом десь ще є якась охорона?
А гуркіт тим часом наближався. Коли танк під’їхав зовсім уже близько, ми вискочили йому назустріч. Танкіст різко загальмував.
Вранці я ще встигла придбати буханець, щоб хлібом-сіллю зустріти Червону армію. Це була покупка в складчину, оскільки ціна хліба була нечуваною — 500 німецьких марок.
Але я, вискочивши похапцем, хліб взяти забула. Його прихопила бабуся-сусідка. Вона зав’язла буханець у білу хустинку, поклала до плетеного кошика і з нею подалася до мене. Разом ми розвернули хліб, і я взяла його в руки. Після того, як танк зупинився і заглушив мотор, відкрився люк. Звідти вискочив парубок, підійшов до нас.
Важко передати радість, яку ми відчули в ті секунди, коли побачили нашого солдата, свого, на якого стільки часу чекали!
Він швидко спитав: «У який бік відступають німці? Куди вони пішли?» Потім: «Ой, пробачте, — віддав нам честь і представився: — Я Никифор Шолуденко, розвідник».
Ми простягли йому хліб із сіллю. Він нагнув голову, прихилився до нього і сказав: «Дуже дякую. Хліб цей залиште на ранок. Вранці увійдуть наші регулярні частини. А зараз мені треба їхати на високий берег. У мене завдання».
Мені вдалося розгледіти цього невеликого юнака, на вигляд років двадцяти, худорлявого, дуже рухливого й жвавого.
Слідом за ним підійшов другий танк, також зупинився, і танкіст, вискочивши з машини, підійшов до нашої групи, представився: «Я — Васька-сибіряк».
Хліб у нас хлопці також не взяли, тільки попросили: «А закурити у вас не буде? Ох, якби махорочки...» Серед нас був глибокий старик. Він дістав із кишені кисет. Хлопці закурили і кажуть: «Ну, чекайте, скоро будуть наші. А ми — вперед. Ми розвідка. Ми поїхали».
Тоді я їм говорю: «Послухайте, на високому березі... там великі укріплення. Туди зараз не можна їхати». А Шолуденко мені відповідає: «Як не можна? Я — розвідник. Для мене слова «не можна» не існує. Як швидше дістатися до Хрещатика?
Я вказала їм напрям. Вмить хлопці вскочили в люк танків, і заревли мотори. Ми проводжали їх очима сповненими радості й щастя.
Як пройшла ця ніч, важко передати. В думах, переживаннях, в ознобі... І світанок настав.
Вранці 6 листопада, на початку шостої години, на Галицькій площі вже йшли регулярні війська.
24-річний командир взводу розвідки 22-ї Гвардійської танкової бригади Никифор Микитович Шолуденко, хлопець із Київської області, похований на високому березі, біля пам’ятника Слави. 1944 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
