Нещодавно редакція газети «День» поповнилася ще одним високим званням. Згідно з указом Президента, звання Заслуженого журналіста отримав наш власний кореспондент в Криму Микола СЕМЕНА, відомий читачам під псевдонімом Микита Касьяненко. Нагорода для нашого колективу очікувана, адже, працюючи в «Дні» з 1998 року, Микола Михайлович не просто став автором десятків резонансних матеріалів, а таким собі «форпостом» національних інтересів у Криму. Фактично Микола Семена — взірець журналіста, якого сьогодні потребує український соціум: з позицією, природним почуттям патріотизму, миттєвою реакцією і оперативністю ХХІ століття. Тому розмова з ним хоч і мала святковий привід, все ж вийшла професійно орієнтованою.
— Пане Миколо, з огляду на ваш чималий досвід роботи в журналістиці, зокрема, ціле десятиріччя в «Дні», звання Заслуженого журналіста України, присвоєне вам, для нас, ваших колег, виглядає природно. Чи є таке відчуття у вас?
— Якщо виходити зі стажу — мою першу замітку одна з газет Чернігівщини опублікувала в 1966 році, й відтоді все почалося! На жаль, я написав менше, ніж хотів, і ніж міг би. Звідси проста порада нашим молодим колегам — не гаяти життя, і хай не минає ні дня без статті, репортажу, нарису, повісті, роману... В один з років у мене було понад 300 публікацій, але в останні роки — трохи більше ста. Так, це чималий досвід — і це найцінніше. Але в мене таке відчуття, що справжня творчість починається саме з набуттям досвіду...
Я навчався на факультеті журналістики Київського університету ще за Дмитра Прилюка, який разом із найвідомішими публіцистами України мудро плекав молоді покоління українських журналістів. Сьогодні журналістів (і політологів!) в Україні штампують сотні вишів. На жаль, маємо констатувати, що рівень журналістики в країні катастрофічно впав, за видання газет часто беруться люди, які поняття не мають ні про соціальну роль журналістики, ні про відповідальність за публічне слово, більше того — люди без найменшого почуття сорому за рівень свого мислення...
— Ви працювали в українській журналістиці в різні її часи — і в час повної закритості системи, і в час трансформації, і в часи цілковитої вседозволеності. Як би ви охарактеризували журналістику в Україні сьогодні?
— Тоді, коли газет було мало, й опублікуватися було важко, і автори, й редактори дбали про рівень статей. Редактори вимагали оригінальності в мисленні та майстерності у викладі думок, а журналісти намагалися проявити себе в осмисленні життя, і вразити читача незвичайним аналізом, думкою, висновком. Так, були рамки, за які виходити було не можна. Наприклад, ще в юності я написав репортаж про життя в циганському таборі, а редактор із демонстративним почуттям зневаги викинув його у кошик, і сказав: «Цей матеріал лише для «Нью-Йорк Таймс!». Це тепер я розумію, що то була за похвала, але тоді я ледь не вмер від сорому. Національних проблем в СРСР, як відомо, «не було». Деякі з моїх кореспонденцій з України для «Известий», де я працював власкором в перші післярадянські роки, в редакції називали «націоналістичними» лише за те, що вони були всього-на-всього правдивими. На щастя, Ігор Голембіовський, редактор, за якого Росія ще уважно читала «Известия», вже тоді знав різницю між шовінізмом і націоналізмом та розумів його як патріотизм. А один розумний і талановитий колега сказав: правильно, а які ж вони мають бути з України!?
Отже, закон журналістки, сутнісна риса, яка визначає її якість, це — правдивість. А найбільше зло в журналістиці — обман читача. На жаль, саме цього добра зараз розвелося достатньо в українських ЗМІ. Об’єктивні газети можна перерахувати на пальцях, більшість заангажовані тією чи іншою політичною силою, а тому прикрашають своїх політиків, ганьблять без міри опонентів, а разом — це знаряддя обману виборців. Це найбільша біда української журналістики тепер. Наші ЗМІ пишуть мало правди про Україну і мало правди про Росію. Міфотворчість — це не журналістика. Міф, що Росія багата й сильна, а Україна бідна й слабка. Міф, що політики в Росії кращі, ніж в Україні. Міф, що економіка, наука, освіта в Україні слабші, ніж в інших країнах. На жаль, більшість матеріалів або самі творять міфи, або написані в руслі вже існуючих міфів. Тому завдання нашої журналістики сьогодні — побороти міфи та написати правдиву історію нашого народу, країни.
— Регіональний кореспондент Всеукраїнської газети в Криму, тим більше, газети, що стоїть на українській платформі, — це людина, яка залишається часто одна на передовій боротьби за національну ідею. В чому найбільша відмінність кримської журналістики від загальноукраїнської?
— В Криму є лише кілька газет, які можна віднести до якісної журналістики: «Большая Ялта-news», «Первая крымская», «События», може, ще «Крымская газета». Більшість кримських ЗМІ з професійної точки зору не відповідають елементарним критеріям, частіше за все, це не газети, а бойові листки тих чи інших партій. Загальний рівень їх ще нижчий, ніж в інших регіонах країни. Однак справа в тому, що між більшістю журналістів Криму та пресою України, крім іншого, існують ще мовний та географічний бар’єри. В Криму не читають і не знають якісної української преси, в той же час тут залюбки поширюється виключно російськомовна, як українська, так і російська, «жовта» преса. В Криму просто не бачать і не знають ні стандартів, ні рівня, ні тем, ні зразків кращої української журналістики. Вони також не знають і кращої російської журналістки, а диктатуру вважають корисною формою правління. Вони не знають нових напрацювань сучасної історичної, наукової, суспільної думки, як української, так і російської. Окремі газети, радіо і телеканали за оцінками і мисленням їх авторів зупинились в 60—70-х роках минулого століття, і чомусь вважають це нормою. Бідолашні кримчани, які змушені все це читати...
— Після трагічної загибелі в Москві українки, журналістки «Новой газеты» Анастасії Бабурової, ваш матеріал про неї «Любіть мене, будь ласка!» був чи не єдиним в українському медіа-просторі. Він вразив багатьох і сколихнув душі наших читачів...
— Нещастя Насті в тому, що, як і багато інших кримчан, навіть вона, дуже талановита й добре освічена, народжена вже в Україні, у батьків-українців, вважала, що через Росію можна реалізувати себе краще, ніж в Україні. Типовий кримсько-російський міф. Настя була дуже талановита дівчина, в Московському університеті, в інших вишах Мокви вона була першою, кращою. Досконало володіючи англійською і французькою, вона не знала вповні української, і боялась, що десь в Україні вона не буде кращою, а на інше вона не була згодна. Маючи фактично сучасну європейську свідомість, вона прагнула потрапити в якусь з європейських країн, але не змогла «пройти через Москву», традиції та практика якої є чужими для Європи. В цьому факті — непрофесійність, непатріотизм, неукраїнськість кримської системи освіти, яка дала Насті саме такий світогляд. В цьому зухвалість московського професора, який був вражений рівнем знань Насті та сказав їй: «А чому ви досі не в Москві!?», що й зіграло головну роль в її виборі шляху. Якби Настя пішла іншим шляхом, вона могла б збагатити своїм талантом світову журналістику, літературу тощо.
— Над якими ідеями ви працюєте зараз? Що намагаєтеся донести своїм читачам?
— Я радий, що настав час вже розкрити авторську таємницю. Читачі «Дня» знають мене як Микиту Касьяненка. Політичні та професійні реалії 1998-1999 років, коли я починав в «Дні», вимагали інколи використання псевдоніму. Ця практика проіснувала майже десять років. Сьогодні потреба в ній відпала. Тепер, за погодженням з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною, я повертаюсь до свого дійсного імені — Микола Семена. Хочу, щоб це був якісний рубіж. Моя професійна мета — правдиво відображати життя в Криму, показати Україні, що Крим не такий фатальний, як інколи про це пишуть, ніяка не «гаряча точка», а славний регіон з мудрими людьми і власною історією, яку не можна нехтувати, а Криму — що і Україна значно краща, ніж ті міфи, що тут побутують, а головне — значно перспективніша, ніж це втокмачують кримчанам...
