Святкування Міжнародного дня пам’ятників і визначних місць на початку вісімдесятих ввела Міжнародна рада ІКОМОС при ЮНЕСКО. Через 16 років, у 99-му, Указом глави держави Україна також підключилася до всесвітніх торжеств, чим підкреслила виняткову роль об’єктів культурної спадщини. З цього приводу вчора у стінах Київміськадміністрації зачитали привітання від Президента країни, прем’єр-міністра, голови Верховної Ради, мера столиці, Державного комітету з будівництва та архітектури і нагородили фахівців, причетних до справи збереження пам’яток історії і культури грамотами, пам’ятними знаками, цінними подарунками й орденами.
Заохочувати є за що: реставраторам і пам’ятникоохоронним організаціям доводиться (втім, як і багатьом іншим) працювати в умовах одвічних «недо», головне з яких, звичайно ж, — недофінансування. По-хорошому, тобто, за підрахунками самих фахівців, утримання культурно-історичного «господарства» (обстеження та реставрація пам’ятників національного значення) «тягне» приблизно на 93 млн. гривень: головний фінансовий документ країни передбачив на ці цілі у поточному роцi 9,5 млн. грн. Скільки виділять реально, залишається, певна річ, питанням — практика минулих років показує, що повною мірою галузь коштами не забезпечують.
На цьому фоні виникає дилема, вирішити яку «пам’ятникоохоронці» з різною позицією не можуть до цього дня: чи варто відроджувати втрачені об’єкти в умовах, коли по-справжньому унікальні експонати планомірно приходять у занепад? Наприклад, «офіційні» охоронні установи в столиці вважають за необхідне відновити (тобто, відбудувати наново) втрачені за радянської влади окремі об’єкти (а це понад 90 споруд), посилаючись на думку авторитетних архітекторів минулого і класиків літератури — у правильності цього кроку був переконаний Олесь Гончар (сьогодні існує і Фонд відновлення історико-архітектурної спадщини, який носить ім’я письменника). Однак «опозиційні» столичним чиновникам архітектори вважають нинішню політику «окозамилюванням», зокрема, архітектор Лариса Скорик стверджує: під лозунгом відродження духовності масово відбудовуються другорядні споруди, причому розцінки на будівельні роботи оформляються як на реставраційні — останні разів у п’ять вище за звичайні. «Безсумнівно, є окремі втрачені об’єкти, без яких комплекс споруд або місто в цілому уявити складно, — говорить директор Інституту археології Петро Толочко. — Але поставлена «на потік» відбудова культових споруд ставить під сумнів ті девізи, якими керуються будівельники».
Досі не знято протиріччя між необхідністю сучасного розвитку міської інфраструктури та збереженням історичної частини міст, прикладом чому можуть бути протести проти зміни зовнішнього вигляду Софійської площі, Хрещатика тощо. З одного боку, зрозуміло, що згодом навіть в охоронних зонах потрібні реконструкції чи навіть забудови, та й просто елементарне упорядкування — вже зараз багато будівель у районі тієї ж Софії знаходяться у незадовільному стані, відзначає голова Державної служби охорони культурної спадщини Микола Кучерук. Проте, є поняття про ансамбль, певні архітектурні канони (як «вписувати» сучасні споруди в історичне середовище), етичні норми, нарешті. І щоб не було неприємних розмов, подібних до недавніх дебатів щодо фітнес-центру або будівництва готелю навпроти Софії, що обурило громадськість, слід, на його думку, нарешті розробити проект детального планування міста — план регенерації територій, в якому чітко та ясно значиться, де, як і в якому вигляді може бути здійснена чергова архітектурна ідея. «Інвестора, який хоче вкласти гроші в конкретну територію, повинні повідомити: у даному місці може бути така-то висотність, така-то площа будівлі, — зазначає голова Держслужби. — У нас будівництво нерідко починається з невідпрацьованих рішень під магічним впливом слова «інвестиції». У результаті архітектори йдуть на компроміс із совістю, вже затверджене і розпочате будівництво терміново «підганяється» під стандарти. Наприклад, уже в процесі починають вирішуватися питання про зменшення висоти будівлі». Ще однією причиною перманентного конфлікту громадськості та архітектурних чиновників співрозмовник «Дня» вважає патологічну нездатність як суспільства загалом, так і окремих його представників у «високопосадових кріслах» сприймати законодавство як норму, необхідну до виконання. Тому, говорить він, закони в Україні, в тому числі й пам’ятникоохоронні, не працюють. Вітчизняна законодавча база про архітектуру й охорону пам’яток, на думку М. Кучерука, достатньо опрацьована. «У тій же Англії в законах також можна знайти пункти, які один одному суперечать, а значить — закон також можна не виконувати. Утім, вони набагато законослухняніші». І проблема — не в начебто відсутності контролю за діями окремих чиновників: над кожним контролера не поставиш, та й ніде у світі подібне не практикується, говорить фахівець. «Архітектурних скандалів навколо пам’яток старовини було б значно менше, якби виконувалися прості правила: існувала б відповідальність, були б відсутні надмірна амбіційність і тотальне несприйняття порад. А головним способом контролю була б відкритість рішень, що приймаються».
