Тим, хто на власні очі бачив, як грає у футбол Віктор Каневський, тепер вже за п’ятдесят. Коли ж зважити на те, що в роки розквіту таланту одного із найкращих форвардів київського «Динамо» телевізійних трансляцій футбольних матчів практично не існувало, свідками майстерності Каневського були виключно ті уболівальники, які вщерть заповнювали київський 50-тисячник на рубежі 50—60 років минулого століття.
Славу команди покоління Каневського незабаром затьмарили досягнення нового покоління київських футболістів, які, починаючи з пам’ятного 1966 року, практично не полишали верхнього рядку чемпіонатів СРСР, а згодом України. І якщо прізвища партнерів Каневського по команді — Сабо, Турянчика, Банникова, Лобановського, Базилевича та інших було «канонізовано» ще у радянські часи, то прізвище капітана їхньої команди добрий десяток років взагалі не рекомендувалося вимовляти вголос.
Волею комуністичних пропагандистів вісімдесятих років було зроблено все можливе, аби стерти ім’я Віктора Каневського з історії «Динамо», з історії українського футболу. Колекціонери зберегли офіційні довідники вісімдесятих років, де у складі «Динамо», яке завдяки голу Каневського перемогло у фіналі Кубка СРСР 1964 року, вказано прізвища лише... десяти футболістів.
Провина футболіста, а згодом тренера Віктора Каневського перед тою владою полягала лише в тому, що він єврей і хотів виїхати жити за кордон. Як пояснити це сучасним юнакам, для яких вільне пересування є нормою, які за допомогою новітніх засобів комунікації пов’язані із усім світом?
На щастя, є серед нас люди, які розуміють, що не тільки днем сьогоднішнім живе наш футбол, що без знання історії неможливий гідний поступ вперед. Саме вони запросили Віктора Каневського, який нині мешкає у Сполучених Штатах, до Києва, на Меморіал Лобановського.
Мало хто знає, що Валерій Лобановський і Віктор Каневський не тільки багато років грали разом у футбол в нападі київського «Динамо», а й були товаришами і однодумцями після закінчення спортивної кар’єри. Стосунки двох видатних футболістів найкраще ілюструє той факт, що під час цькування Каневського у сімдесяті роки Лобановський не став його цуратися, а навпаки, прагнув всіма можливими тоді засобами підтримати незаслужено ображену владою людину.
Чого сьогодні може навчити молодих киян заслужений футболіст, чию кар’єру не пам’ятають навіть батьки нинішніх молодих футбольних фанатів? Зустріч Віктора Каневського з динамівськими уболівальниками, яка пройшла цього вівторка, показала, що ветеран «Динамо» цілком здатний показати молодим приклад справжнього патріотизму.
У футбол Каневський прийшов, як і більшість хлопчаків післявоєнного Києва, із дворів та вулиць зруйнованого війною міста, де напівголодні діти зранку до ночі ганяли саморобні м’ячі. Всі вони мріяли вийти колись на поле Центрального стадіону і у присутності десятків тисяч людей здобувати футбольні перемоги. Тоді за «Динамо» грали здебільшого «привозні» футболісти, багато з яких за нинішніми стандартами могли б вважатися «легіонерами». Який же футбол мав показувати худорлявий юнак із непокірним чорним чубом, щоб його одразу після закінчення середньої школи зарахували до головної команди столиці України?
На жаль, про футбол юного Каневського можна тепер лише почути. Практично не збереглося кінокадрів, які б показали у всій красі його голи і передачі, дриблінг та швидкість. Залишились лише спогади немолодих уже людей, спогади, які з роками стали легендами. В цих легендах залишилися неперевершені фінти і удари «Каневи», його голи після флангових передач «Лобана».
Краще пізно, ніж ніколи. Нехай сьогодні у немолодому вже, але кремезному чоловiковi важко впізнати юного форварда, Віктор Каневський серед нас. І на трибуні київського стадіону, куди він приходить щораз, коли приїжджає до рідного міста, і в далеких Штатах, де у вільний час продовжує грати у футбол, і навіть виступає в турнірах для ветеранів. Заслужена шана, яка повернулася до видатного динамівця через три покоління, ще не один раз матеріалізується у книжки, кінофільми, спогади, ціна яких зростає з кожним роком.