Донецький «Шахтар» переміг київське «Динамо» у «золотому» матчі за звання чемпіона України з рахунком 2:1, забивши переможний мяч у додатковий час. Команда із Донецька вдруге поспіль стала найсильнішою в Україні, поставивши під великий сумнів звичну вже гегемонію «Динамо» в національних змаганнях. Можна було б пояснити це тільки спортивним везінням, до чого є достатньо приводів. Навряд чи варто це робити хоча б тому, що випадок, який повторюється регулярно, стає якщо не закономірністю, то тенденцією. Яка ж тенденція розвитку українського футболу з огляду на дворічне «царювання» футбольного клубу «Шахтар»?
Коли Ринат Ахметов, президент і власник ФК «Шахтар», заявив у 1999 році, що мета команди — звання чемпіонів України, багато хто сприйняв це з певною долею іронії. Справді, яке могло бути чемпіонство, коли «Динамо» не тільки беззастережно домінувало на внутрішній арені, а ще й було в числі кращих клубів Європи, входячи до чвертьфіналу та півфіналу елітної Ліги чемпіонів? Однак наполеглива і цілеспрямована робота клубу «Шахтар» не тільки дозволила команді стати чемпіоном вже у 2002-му, а й розвинути цей успіх аж до «свіжих» золотих медалей.
До цього успіху донецький клуб йшов непростим шляхом. Крізь команду пройшло кілька десятків футболістів, в основному іноземних, запрошувалися і звільнялися імениті тренери з-за кордону. «Шахтар» всі ці роки переслідували дошкульні невдачі на міжнародній арені. Але курс на лідерство залишався незмінним і виграш титулу чемпіонів у 2006 році виглядає цілком логічним наслідком докладених до цього зусиль. Впродовж обох драматичних і захоплюючих матчів проти «Динамо», коли донецькій команді двічі вдавалося переломити хід гри на свою користь, складалося враження, що «Шахтарю» ця перемога потрібна набагато більше.
Це зовсім не означає, що динамівці не прагнули перемоги і не віддавали на полі всі сили заради успіху. Психологічна перевага суперників відчувалася в дуже тонких психологічних моментах, які й стали, як виглядає, причиною помилок у вирішальні моменти боротьби за чемпіонство.
Бо що таке звання чемпіона України для київського «Динамо»? Всього лише черговий, кільканадцятий титул, який вже багато років представляється керівниками «Динамо» лише як етап для головного змагання — Ліги чемпіонів. Така підсвідома зневага до головного титулу вітчизняного футболу дала свої плоди не сьогодні, а набагато раніше. Уявімо на секунду, що «золотий» матч у Кривому Розі виграло б «Динамо», що цілком могло трапитися. Чи було б це святом для Києва, чи вийшли б на вулиці тисячі уболівальників, чи гуляло б місто всю ніч, як гуляють в таких випадках в усіх містах Європи та світу?
Запитання риторичне. Динамівців у Києві чекали преміальні за перемогу, відпустка, або відїзд до національної збірної. Їхніх суперників чекав святковий Донецьк, для якого футбольне чемпіонство є набагато більшим, ніж просто спортивна перемога.
I кого тепер цікавить, що в переможному складі «Шахтаря» не було не те що жодного футболіста із Донецького регіону, а жодного гравця із всієї східної України, символом якої вважає себе «Шахтар»? Перемогли не тільки півтора десятки іноземних футболістів з іноземним тренером. Перемогла вдало обрана політика клубу, правильність якого підтвердив результат.
Перемога «Шахтаря» не стала перемогою українського футболу. Вона стала перемогою українського футбольного менеджменту у версії Рината Ахметова. Тому командам, які забажають відібрати у «Шахтаря» чемпіонський титул, а це не обовязково має бути тільки київське «Динамо», слід охолонути від емоцій, спокійно проаналізувати підвалини успіху донецької команди і, можливо, чомусь навчитися. Тому що випадково двічі поспіль виграти чемпіонат України неможливо...
ПОГЛЯД IЗ ДОНЕЦЬКА
Галина ГУБЕРНА, доктор економічних наук, професор:
— Скажу відразу: я не вболівальниця. Але перемога ФК «Шахтар» не залишила мене байдужою. З тієї простої причини, що для Донбасу — це свідчення зміцнення гідності дончан, підтвердження цієї гідності. Для нас це дуже важливо. Я за розвиток у Донбасі будь-якої індустрії — спортивної, культурної, наукової… Це все дуже багато значить для нашого регіону, бо він чомусь все одно перебуває на останньому місці за індексом людського розвитку в Україні. Мені просто образливо, що область, яка дуже багато дає країні на рівні бюджету, економіки, вважається «важкою» в соціальному, інтелектуальному розвитку. Так було завжди — і за радянських часів також. Але й у незалежній Україні ситуація не поліпшилася. Такий блискучий розвиток футболу, якому сприяє ФК «Шахтар», допомагає появі в Україні нового погляду на Донбас. Він, як і розвиток будь-якого іншого культурного або спортивного напрямку, дозволяє всім нам забути про нашу приниженість, відійти від нашої скорботи за минулими часами. Більше того, розвиток футболу на Донеччині — це відвернення наших дітей від вулиці, куди їх викинули обставини. Діти цікавляться футболом, у них з’являється якась мрія, якісь прагнення в житті. Вже хоча б тому розвиток футболу в Донбасі — це один із чудових напрямів, нехай би й інші розвивалися також.
