Були репрезентовані електронні інсталяції митців iз США, Великої Британії, Швеції, Німеччини, Японії, Австрії, Франції, Польщі. Україна врівноважувала гостей кількісно. Так, біля входу, від підлоги до стелі, височіла «Розбита статуя» Іллі Ісупова — фрагменти такого собі, дуже змученого, червоно-коричневого тіла. Тут же на монументальні об’єми відповідала молодецька забавка іншого Іллі — Чичкана — відеоролик «Любов-Ненависть», де митець весело боксував із середніх розмірів екскаватором. Інші твори вимагали більш активної участі глядачів. Пітер Стайл (Польща) організував справжній секс-атракціон «Cyborg sex manual». Відвідувач, влаштувавшись поміж пухких подушок, за допомогою мишки міг керувати діями двох віртуальних коханців на екрані перед собою. Сентенції, що з’являлися в процесі злягання на екрані, мало стосувалися еротичного боку справи, але це, здається, нікого особливо не хвилювало. Ще одну вуайєристську іграшку запропонував Альба д’Урбано (Німеччина). Його «Аполло-2001» являв собою комп’ютерний пінг-понг, тільки кулькою слугував оголений, злегка намилений, жіночий торс. Ольга Кашимбекова, принаймні так було написано в релізі, також передбачала у своєму «Анти-караоке», складеному з мікрофона і екрана, еротико-гігієнічний напрям. Чоловіки в нагороду за свої рулади мали б бачити на екрані молоду пані, що приймає душ; жінки — відповідно, гарного купальника. Проте екран залишався пустим, незважаючи на всі вправи публіки у вокальній майстерності. Одне слово, результат цiлком відповідав назві. Так само і в «Текстовому дощі» американців Камілла Утербека і Ромі Ачитув. Конструкція транслювала зображення глядачів на екран і там обдавала їх рівномірним літероспадом. Знаки, осідаючи на людських контурах, складалися у слова і пропозиції, а ті — у вірш Евана Зімрота «Говори, ти». Мабуть, варто визнати, що в просторі виставки цей модуль був найбільш витонченим.
Нарешті, два об’єкти передбачали маніпуляції з самими образами глядачів. «Торкнися мене» Альби д’Урбано давало можливість спочатку відобразитися на екрані, а потім робити з власною фізіономією будь-які маніпуляції. «Дигітальний Фукурвай» Хіроши Матоба користувався стійким успіхом. Тут охочі спочатку розбирали на дрібні шматочки, а потім, як в пазлі, збирали власні обличчя на екрані.
Найвище торжество комп’ютерної інфернальності відчувалося в творах шведських артистів. «Без назви» Тобіаса Бернструпа створила ефект довгої медітативної прогулянки у відлюдному підземному супермаркеті. Але справжній успіх завоювала комп’ютерна «мочиловка» Палле Торссона. Назва її повністю вичерпує зміст композиції: «Тема: жінка-вбивця. Вік: 5». Протягом кількох хвилин дівчинка з бантиками і рюкзачком вбиває всіх мирних громадян підряд. Для самого Торссона це стандартний прийом: разом з Бернструпом він вже склав гру-стрілянку серед інтер’єрів відомих музеїв. Проте проблема була навіть не в змісті його нової м’ясорубки, а в тому, як її дивилися виставкові завсідники: з надзвичайним, дитячим задоволенням, як захоплюючий футбольний матч.
Безсумнівно, нинішня виставка дає гарний привід до розуміння інтерактивності як художнього прийому. Одне з основних призначень такого діалогу — щонайбільше потішити глядацьке его. Не розважити, не примусити мислити або співчувати, а саме потішити. Дати можливість на декілька хвилин відчути себе якщо не автором, то хоча б — господарем становища. Обидва коханці слухняно виконуватимуть твої команди. І дівчинка, що стріляє, ніколи не вийде з екрана, щоб розрядити свій кулемет у тебе. Це зробить інший, об’ємний «сабж», такий самий, як ти, з плоті і крові, з очима, що злегка почервоніли від уважного вдивляння у монітор.
