Новий фільм американського режисера Даррена Аронофські «Чорний лебідь» являє собою антитезу попередній картині того ж автора — «Рестлер». Якщо в останньому випадку йдеться про деградуючого борця рестлингу, то в «Лебеді» — про зовні тендітну танцівницю, яка з нежіночою силою прагне досконалості у своєму ремеслі. Розв’язка, по суті, в обох випадках схожа.
Балетна трупа Лінкольн-центру в Нью-Йорку планує відкрити сезон новою, провокаційною постановкою «Лебединого озера». На головну роль Королеви лебедів, що стала вакантною, бо звільнилася постаріла прима Бет Макінтайр (Вайнона Райдер), претендує серед інших Ніна Сейєрс (Наталі Портман) — дочка неуспішної балерини, яка присвятила все життя своїй дочці. Хореограф Тома Леруа (Венсан Кассель) не впевнений у тому, що Ніна — потрібний кандидат: ідеальна в ролі білого лебедя, вона скута й не досить пристрасна в ролі чорного. Врешті-решт, він все ж віддає їй головну партію. Але те, що для будь-якої балерини стало б найбільшим щастям, для Ніни перетворилося на низку небезпечних кошмарів.
Аронофські вміє робити ефектне, але часто поверхове кіно. Фільмам, що прославили його, таким як «Пі» або «Реквієм за мрією», бракує глибини як змістовної, так і драматичної, а формальні хитрування режисера виглядають як вторинні. У «Рестлері» та «Чорному лебедеві» Аронофські спробував знайти новий спосіб оповіді своїх улюблених історій про різні штиби одержимості. Місце виморочних інтровертів — наркоманів, безумних учених — зайняли персонажі з чіткішими професійними або особистими мотиваціями, і для таких ролей знайшлися потрібні виконавці. Все це принесло успіх тому ж «Рестлеру», що стало для Міккі Рурка акторським тріумфом, а для режисера — в деякому сенсі поворотною роботою.
Слабкі місця «Чорного лебедя» — це звичайні проблеми Аронофські. Він намагається створювати напругу шаблонними способами, тому досягти атмосфери трилера не вдається. Він намагається естетизувати зображення, вводячи мотив двійників, наполегливо насичуючи інтер’єри дзеркалами, чорними візерунками на білому тлі, але розрізнені елементи не складаються в цілісну візуальну фантасмагорію, як це могло б статися у європейського або азійського кінематографіста. Про галюцинації, що малюються за допомогою комп’ютера, і говорити смішно: буквальне втілення в зародку вбиває будь-яку метафору. Портман у багатьох сценах відверто переграє — у тому немає її провини, бо робить вона це разом з режисером, особливо там, де потрібно зобразити переляк, емоційний шок або вразливість. Проте завершальні епізоди ставлять усе на свої місця.
Фільм — нехай і не без допомоги музики Чайковського — раптом набирає скаженого темпу, Портман, яка знайшла правильні барви для втілення одержимості Ніни, працює немов перед розстрілом, і стає зрозумілим, що «Чорний лебідь» — не трилер, як його інколи рекламують. Це ще одна глава з вічної повісті про найвищу мрію будь-якого артиста — зігравши свою кращу роль, померти на кону.
Автор дякує кінотеатру «Київ» за сприяння в підготовці рецензії.
