Його картини — кумедні, моторошнуваті, щемливо-сумні. Часом це маленькі «картинки», часом — немов би зменшені до і так чималих розмірів величезні фрески та панно. У їх співіснуванні немає нічого парадоксального, та й не в розмірі «зафарбованої площини», звісно, вся суть. Суть — саме у цьому гранично простому та гранично природньому співвіднесенні великого й малого. Ствердження, що у малому відбивається велике, майже банальне, принаймні — не нове. У Володимира Кабаченка велике — це відображення малого.
У найелементарнішому, найповерхневішому значенні сюжети картин одеського художника походять з приміського або сільського побуту. Одночасно він не те щоб не помічає, але немов би минає і різноманітні соціальні спекуляції, і пафосні захоплення. Всі без винятку герої Володимира Кабаченка — мудреці та диваки, майже всі — і те, й інше відразу, майже всі — старики. Вони не знаходяться у центрі Всесвіту. І не важливо, де вони знаходяться, тому що Всесвіт взагалі для них тільки і виник — самі вони, принаймні, у цьому переконані. Звідси, замість власницького інстинкту, почуття відповідальності, ймовірно, як наслідок дивацтва і мудрості, а можливо — і старості. До старості тут ставляться спокійно, про смерть особливо не думають: знають, що відразу перейдуть у вічність — можливо, швидше пантеїстську, язичницьку, ніж християнську («Вікна і сорока», «Стара і соняшник», «Весняна ніч», «Білий хрест», диптих «Дві сороки. Дві жінки»). Поки життя продовжується — і справ безліч. А справами тут захоплюються до самозабуття, незалежно від того, чим, власне, займаються — співають («Співачка»), орють («Нива») чи літають у небесах («Від хмари до хмари», «Політ»).
