Музику цього композитора важко охарактеризувати звичними епітетами. Вона не релігійна, але глибоко духовна. Не для «показухи» — якщо можна так висловитися, але водночас напрочуд театральна. Останнє можна пояснити тим, що впродовж двох десятиріч Гія Канчелі був музичним директором театру ім. Шота Руставелі в Тбілісі.
Його музика не просто побудована на контрастах — між цими контрастами лежить величезне провалля. І тиша, і паузи в композитора мають чи не ключове значення. Саме в них ховається головна думка, яку хоче донести до слухача автор. Але якщо музика в якийсь момент підходить до своєї кульмінації, то за своїм напруженням і потужністю з цим мало що може порівнятися. Саме такі рідкісні стани мав почути і відчути київський слухач.
Для концерту, який проходив у рамках проекту «Гранди мистецтва», організованого продюсерською агенцією «Мистецьке березілля», Гія Канчелі запросив до Києва своїх друзів, чудових музикантів — диригента Лева Маркіза (Голландія), Дмитра Булгакова (гобой, Росія), Арно Борнкампа (саксофон, Голландія), а також відомого скипаля-альтиста Юрія Башмета. Маестро Канчелі особисто попросив свого кращого друга Башмета змінити гастрольний графік і приїхати до Києва, щоб зіграти твір, що має назву «Стікс», який композитор написав спеціально для нього. Якби не було Юрія, то, можливо, й не було б «Стікса», — сказав якось Канчелі. «Стікс» — великий твір для соліста, хору та симфонічного оркестру, в якому автор згадує друзів, які пішли від нього назавжди. Адже якщо звернутися до античної міфології, то Стікс — це ріка забуття, через яку човняр перевозить душі померлих. І тому раз у раз у вигуках хору, подібно до віддаленої луни, чутно імена людей, які були такі дорогі композиторовi. І саме тому, коли проникаєшся глибиною почутого, починаєш розуміти, чому Гія Канчелі суворий до публіки і просить її не шуміти в тихих місцях твору. І слухач, здатний тонко відчувати, вже боїться порушити крихкий зв’язок, що викликає серйозна музика.
Концерт Гії Канчелі був незвичайний ще й тим, що Юрій Башмет, можливо, вперше в нашій столиці не був центральною постаттю всього того, що відбувалося. Можна сказати, що великий композитор використав майстерність свого друга для того, щоб найповніше донести створений ним твір до слухача, а також до тих людей, до яких він у цьому творі звертається, імена яких час від часу можна було почути завдяки хору. І варто відзначити, що в нього це вийшло. Хоч хвилювань і праці було багато. Адже для того, щоб виконати «Стікс», необхідна напружена праця, а також абсолютний професіоналізм відразу декількох колективів. І якщо симфонічному оркестру Національної філармонії, за пульт якого цього разу став Лев Маркіз, не бракувало навичок і досвіду, то хору Університету культури, елементарно, не можна було позаздрити. Відразу ж було помітно, що хор ще абсолютно не готовий до роботи подібного масштабу. Річ у тому, що хористи Національної опери відмовилися від участі в проекті через велику завантаженість. І тоді вибір організаторів впав на недостатньо підготований колектив, для якого твір Гії Канчелі створював певні труднощі. Хоча в Києві зараз iснує декілька чудових хорів, для яких «Стікс» ніяких професійних бар’єрів собою не являв би. Проте, незважаючи на деяку «шорсткість», минулий концерт залишиться в пам’яті меломанів, а попереду на нашу публіку чекають зустрічі з різними відомими музикантами, театральними колективами, зірками балету з близького та далекого зарубіжжя.
