Звичайно, само по собі виконання «Бабиного яру» — завдання не з легких. Річ не тільки в особливій, монументально складній формі, але і в тій відповідальності, яку накладає на постановників, хористів, музикантів високий етичний лад симфонії. Іншими словами, тут неприпустима фальш — ані технічна, ані етична. На щастя, у Києві є виконавці, яким під силу виклик такої потуги. Як і 10 років тому, на вечорі диригував Володимир Сиренко, а грав керований ним Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України. Вокальну частину забезпечували Хор імені Майбороди (головний хормейстер — Віктор Скоромний), сольні партії: тенор — Степан Фіціч, бас — Тарас Штонда, читець — Ігор Славинський. У свою чергу, візуальний простір постановки розробила сценограф Марія Левитська. Плину симфонії вторили театральні задники, які поступово змінювалися — інтермедійні полотна, що в комбінації з освітленням створювали потрібну тональність настрою — скорбота або гнів, відчай або умиротворення.
60-річчя трагедії Бабиного яру — справді нестерпна дата. Відгук тих жахливих подій, що виходять за будь- які рамки розуміння, й досі живий у пам’яті і нашого міста, і України. Порятунок для нас, що живуть на землі, по якій ступали ноги жертв і катів, якраз в тому, що у нас є люди, здатні сприйняти і передати цей біль в мистецтві силою свого таланту.
