Гучні заяви уряду про кардинальні й конструктивні реформи електроенергетики поки що призвели лише до затвердження Статуту державного підприємства «Енергоринок» і декларування відпуску електроенергії після передоплати.
Практично з самого початку роботи нового Кабінету зміна правил гри на ринку електроенергії є чи не головним напрямком діяльності уряду. Мовляв, як тільки проведемо реформи на енергоринку, відразу всім нам стане добре. Головним ідеологом реформування паливно-енергетичного комплексу загалом та електроенергетики зокрема є віце-прем’єр- міністр України Юлія Тимошенко. Основні доводи, які Юлія Володимирівна використовує для переконання всіх довкола в необхідності здійснення вищезазначених дій, можна легко перерахувати на пальцях. Однієї руки. З її публічних виступів випливає, що: старий енергоринок не є прозорим, а отже, створює грунт для корупції; схема діяльності енергоринку неефективна і зжила себе; власне ринком енергоринок назвати не можна через високий ступінь втручання держави в його функціонування.
Власне, перераховані доводи заслуговують на всіляку повагу, тому що їхня вірогідність не викликає ніяких сумнівів. Пригнічує інше — про істинні причини кризи в енергетиці якось умовчують і Тимошенко, і її опоненти, до яких вітчизняні ЗМІ зараховують вітчизняних же олігархів на чолі з президентом ФК «Динамо» (Київ) Григорієм Суркісом. Найскладнішою проблемою української енергетики на сьогоднішній день є жахливий стан генерувальних потужностей теплових електростанцій. А найцікавіше в цій проблемі — методи, якими український уряд її створив. І головним важелем, за допомогою якого держава практично «угробила» теплову генерацію, став той самий енергоринок, навколо реформування якого нині тріщать списи.
На світанку української державності уряд України, ведений Всесвітнім банком, вирішив створити в електроенергетичному комплексі країни конкурентне середовище. З цією метою і було створено енергоринок. Що характерно, ця чудова структура, яка була безпосереднім «розподільником» фінансових потоків, не була юридичною особою.
А для більшої ринковості нових механізмів держава розділила енергокомпанії, які працювали з радянських часів, на виробників і постачальників. Спрощено цю схему роботи електроенергетики можна описати так: вироблену електроенергію відпускають в оптовий енергоринок, звідки здійснюють її розподіл між постачальниками, які працюють безпосередньо зі споживачами. При цьому, крім обленерго, тобто колишніх підрозділів енергокомпаній, які перебували під цілковитим державним контролем, з’явилися й нові гравці — незалежні постачальники. Для обленерго і незалежних постачальників створили дещо різні умови: перші постачали електроенергію за тарифами, що встановлюються «над», другі — за нерегульованим тарифом. Внаслідок всіх цих трансформацій на оптовому енергоринку, за задумами батьків реформ, мала скластися ринкова ціна на електроенергію. А конкурентне середовище, яке створювали разом з енергоринком, мало знижувати цю ринкову ціну продукції доти, доки споживачі не завищать від захоплення.
Однак через деякий час після того, як енергоринок запрацював, деякі оператори енергоринку стали шанованими «священними коровами» батьківщини. Інші не те, щоб автоматично перетворилися на нелюбів-пасинків, але почали мати певні незручності. Уряд просто-напросто поставив на чільне місце розвиток атомної енергетики, таким вчинком значно ускладнюючи життя тепловим генерувальним компаніям. НАК «Енергоатом» була поставлена в привілейоване становище, отримавши статус незалежного постачальника. Фактично, атомну електроенергію, яка й без того значно дешевша від теплової, відпускали споживачам за цінами, які були помітно нижчими від тих, що склалися на енергоринку. Та цього уряду видалося замало, і найбільш ліквідні промислові споживачі України адміністративним рішенням були «закріплені» за «Енергоатомом». Пояснювали все це досить просто: для того щоб закуповувати в Росії ядерне паливо для АЕС, потрібні гроші. Теплові енергокомпанії втрачали споживачів, в результаті «вимивалися» і без того відсутні обігові засоби, обладнання старіло, реконструкції не проводили, посилювалася залежність від фінансово-промислових груп.
Споживачі, що перманентно стикаються з «віяловими» вимкненнями електроенергії, відчували, що в енергетиці щось не так. Ще більш «не так» все стало після того, як деякі обленерго було приватизовано. Споживачі цих регіонів сприймали попередні «віялові» вимкнення вже як благо, оскільки від’єднувати їх почали набагато частіше і на більш тривалі проміжки часу. Кістлява рука ринку схопила за горло вже не тільки генерувальні, а й постачальні компанії. А втім, ця нехороша рука належала не стільки ринкові, скільки олігархам, які контролюють різні сфери енергетичного комплексу. У 1998 році стало цілком зрозуміло, що «курс енергетичних реформ» виявився, м’яко кажучи, помилковим. У 1999 році держава змогла втримати енергосистему на плаву величезними зусиллями. Бо саме в 1999-му навіть відверто протекціоністська політика щодо атомної енергетики не дозволила атомникам накопичити до зими достатню кількість палива. А ТЕС за час «благоденства» атомників так занепали, що вже фізично не могли забезпечити потреб країни в електроенергії.
Як уряд планує готувати енергосистему країни до наступного осінньо-зимового періоду, зовсім незрозуміло — введення 100-вiдсоткової передоплати за електроенергію, яка відпускається з енергоринку, фахівці оцінюють негативно, а навіть приблизний підрахунок показує, що для нормальної роботи енергетики державі доведеться десь знайти не менш ніж півтора мільярда гривень.
А оскільки проблеми, які вимагають невідкладного розв’язання, обговорюють набагато менш активно, ніж зміну правил гри на енергоринку, мимоволі доходиш думки, що з приходом нового уряду почався черговий етап переділу сфер впливу в енергетиці. Хоча в нинішній ситуації такий переділ буде справою вельми непростою, оскільки регіональні та столичні олігархи досить глибоко «влізли» в контроль над енергокомпаніями.
