Утретє в Києві відбувається міжнародний фестиваль моновистав актрис «Марія», присвячений пам’яті примадонни українського театру Марії Заньковецькій.
Місцем проведення фестивалю став Театр ім. І. Франка (Камерна сцена), на якій показують своє мистецтво актриси з різних країн: Австралії, Німеччини, Польщі, Білорусі, Італії, Росії й України.
Ідея створення фестивалю «Марія» та його художнє керівництво належить виконавиці ролі Марії Заньковецької в легендарній однойменній виставі у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, нині примі франківців — Ларисі Кадировій. Виставою «Сара Бернар — наперекір усьому» Кадирова відкрила фестиваль.
Автори моновистави — сама виконавиця та режисер Збігнев Хшановський (Польща), художник-постановник Тетяна Соловйова. Обравши назвою вистави фразу «наперекір усьому», що найточніше визначає суть невгамовного характеру цієї дивовижної жінки-актриси, її творці вирішили спробувати охопити величезний масив майже 80-літнього життя Сари Бернар. Проблема непроста. Як за 50 хвилин сценічного часу встигти усвідомити велич творця, який створив ролі, що ввійшли в енциклопедії театрального мистецтва? Адже, крім акторського, Сара Бернар володіла й іншими талантами. Вона була художником, скульптором, журналісткою, автором романів та п’єс і навіть «Посібника для акторів». Але «наперекір усьому», як і її кумир, Лариса Кадирова береться за це непросте завдання, ускладнене ще й тим, що грати велику Бернар їй доведеться в статиці, в «ув’язненні» плетеного крісла, покинути яке стара актриса вже не в змозі. Але все одно фізична неміч, хвора нога не здатні зломити дух божественної Сари Бернар, її невгамовне прагнення життя, прагнення діяння, здавалося б, в умовах цілковитої бездіяльності.
Її єдиний співрозмовник у виставі — телефонний апарат. І цю ниточку — зв’язок із зовнішнім світом — Бернар-Кадирова завзято використовує. У її голосі — вся палітра відчуттів. До речі, саме звук голосу глядач чує раніше, ніж бачить актрису. Голос — наче послання здалеку, з тих минулих років, із того життя, в якому сяяла Бернар. За голосом глядачі можуть вигадувати собі все, що завгодно... Але розвертається крісло — і в ньому постаріла жінка з сивиною в короткому волоссі. Про минулу привабливість свідчать лише живий блиск розумних очей та збережена грація рухів. Ні, Сара не переможена життям, вона діяльна, як раніше, наперекір усьому...
Актриса силою емоцій, переконливістю інтонацій, борючись із необхідністю стримувати пластику, починає оповідь- спогад про своє життя. Перебираючи вервицю нездійснених надій, у голосі Бернар-Кадирової все ж відчувається задоволення (стільки зроблено, стільки зіграно, стільки пережито). І замкнений простір її сьогоднішнього помешкання розширяється до меж всесвіту, і стає переконливою думка Бернар про те, що «актор — це стислий літопис часу».
Одягаючи розкішну руду перуку, яскраво розфарбовуючи очі та губи, актриса робить це, немов згадуючи навички накладення театрального гриму, Бернар-Кадирова перетворюється на колишню Сару. Як з-за лаштунків, із надр великого крісла з’являється вічний театральний персонаж — лялька П’єро, що віддалено нагадує сумну маску Олександра Вертинського. Тепер П’єро, цей символ театру, її співрозмовник. До нього вона звертається, він напевне зможе зрозуміти її почуття, гідно оцінити ті кращі монологи зі знаменитих ролей, які спливають у пам’яті, які, втім, просто живуть у її душі. І звучать фрагменти з легендарної «Федри», «Дами з камеліями». Слова ролей переплітаються зі словами про життя, і вже не ясно, де реальність, а де відблиск світла рампи.
Непохитність волі та сили духу Сари Бернар немов насправді випростовують спину Лариси Кадирової, і глядач розуміє: до ніг такої жінки могли лягати мільйони червоних троянд. Аромат пелюсток цих квітів стає відчутним після ностальгічного спогаду Сари про натовпи захоплених шанувальників, які кидали пелюстки троянд у воду, по якій плив її човен. Не менше захоплення було в глядачів і від її камелій, її Маргарити. Зібравши всі сили, спираючись на палицю, Сара-Кадирова все ж таки підводиться з крісла. Сповнена бажання дійти до патефона на підлозі, вона зможе зробити пару кроків і впаде... Струмує за нею шлейф важкого малинового оксамиту. Зовсім як тоді, на сцені. Ні-ні, не здаватися, наперекір усьому... Ха! А напівлежачи навіть зручніше буде пригадати та програти фінальний монолог Маргарити Готьє з її улюбленої «Дами з камеліями». І Сара Бернар робить це!
Із заведеного патефона парафразом монологу ллється чудова музика. Стара платівка тихо шурхотить. Цей характерний шурхіт, що заповнив собою зненацька змовклий простір сцени, показав такий відчутний присмак часу. Часу, в якому закінчилися всі слова, який уже нічого не може про себе сказати, а лише безпорадно хрипить із далекого минулого. Того минулого, коли на сцені панувала велика Сара Бернар.
