У місцях виконання покарань у нашій країні перебуває 110 тисяч чоловік і ще 40 тисяч — у ізоляторах тимчасового утримання (СіЗО). Як полегшити долю цих людей і допомогти після звільнення знайти своє місце в суспільстві? Відповіді на ці запитання шукали на міжнародній конференції православного тюремного духівництва. Священнослужителі прибули до Києва з Вірменії, Білорусі, Бельгії, Великої Британії, Греції, Молдови, Польщі, Росії і Швейцарії, аби поділитися досвідом використання авторитету і можливостей православної церкви для реабілітації і ресоціалізації осіб, які порушили закон. Учасників конференції в своєму посланні вітав і наставляв Вселенський патріарх Варфоломій.
Ієрархів запросили також на круглий стіл в Комітет Верховної Ради із законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Як заявив, відкриваючи цю зустріч, голова комітету Віктор Швець, «церква завжди духовно і морально впливала на місця позбавлення волі, а релігія формувала пенітенціарну ідею». На думку народного депутата, «цілі держави і церкви щодо засуджених збігаються — людині, яка усвідомила свою провину і покаялася, легко повернутися в суспільство, налагодити родинні і суспільні відносини». «Лише віра в Бога дає людям, які опинилися у місцях позбавлення волі, надію, відкриває перспективи на майбутнє», — говорить Швець. У той же час він відзначає, що якщо в місцях виконання покарань засуджені мають усі можливості для задоволення своїх релігійних потреб, то в СІЗО «люди практично не можуть залучитися до таких Таїнств церкви, як сповідь і причастя»
Голова Державної пенітенціарної служби Олександр Лісіцков упевнений, що відновлення в Україні відвічних традицій турботи церкви про людей, що перебувають у місцях позбавлення волі, сприяє їхньому духовному відродженню, моральному вдосконаленню і розвитку. Лісіцков розповів, що після вступу України до Ради Європи, були внесені відповідні корективи в організацію виконання і відбуття покарань. Наприклад, Європейськими тюремними правилами, зокрема, визначається, що «метою режиму поводження із засудженими є підтримка їхнього фізичного здоров’я, а також розвиток у них схильностей і здібностей, які допоможуть їм повернутися в суспільство законослухняними громадянами». Цю й інші норми, за словами Лісіцкова, запозичила і пенітенціарна система України. Але гуманізацію відповідного вітчизняного законодавства необхідно продовжити, вважає генерал, зокрема, надавши священнослужителям особливий статус, що прирівнює їх до персоналу цих установ.
Доктор юридичних наук Софія Лихова (Україна) закликала священиків звертати увагу не лише на ув’язнених, а й на тих, хто їх охороняє, оскільки слово Боже потрібне їм анітрохи не менше, ніж позбавленим свободи. Швець її в цьому підтримав, відмітивши, що співробітники персоналу в’язниць і СІЗО (у пенітенціарній системі України працює приблизно 50 тисяч чоловік) на свободу виходять лише після закінчення робочого дня — увесь інший час вони теж фактично проводять за гратами. Відповідаючи на пропозицію Лихової мати в кожній виправній установі одного або кількох капеланів, він пообіцяв над цим подумати.
Спілкуючись з журналістами після закінчення круглого столу, Швець відзначив, що українська пенітенціарна система потребує корінного реформування, оскільки до цих пір ще залишається практично радянською. «Вона жорстка, негуманна і не забезпечує основної своєї функції — перевиховання», — був відвертий голова комітету. «День» запитав у нього, чому необхідні зміни пенітенціарної служби не були проведені в ході реформи судової системи в Україні. «Всіма вже визнано, що судова реформа в Україні проведена неефективно, — відповів народний депутат. — У нас була лише імітація цієї реформи. Вона носила політико-юридичний характер...»
