Одіозні переконання Костянтина Затуліна щодо України добре відомі. Однак в наведеній нижче репліці, висловленій ним під час «круглого столу» в «Независимой газете» (публікація від 25 квітня ц.р. «Какая Украина нужна России?») містяться цікаві нюанси. З них видно: якщо вже Затулін говорить про недоцільність приєднання України до Росії, то постановка проблеми нашими націонал-демократами, м’яко кажучи, застаріла. Найближчим часом «День» збирається повернутися до цієї теми і провести «круглий стіл» з участю українських політиків та експертів.
Костянтин ЗАТУЛIН, директор інституту країн СНД:
«Дуже цинічно кажучи, Росії цілком не потрібен сильний український Президент, сильна Україна. Це ж абсолютно очевидно. Нам взагалі не потрібна президентська влада в Україні, буде краще, якщо це буде парламентська республіка. Якщо ми серйозно говоримо, то говоримо про національний егоїзм, про національні інтереси. Наш національний інтерес зовсім не полягає в тому, щоб Україна була могутньою державою, з якою ми повинні були б рахуватися не тільки у справах прямих, але і в тому, як ми себе поводимо в Чечні, як ми себе поводимо по відношенню до Татарстану і так далі. Україні, напевно, не треба, щоб Росія була державою, яка здатна впливати на Україну. Просто можливості України і Росії різні. Росії, між іншим, абсолютно не потрібно, щоб Україна була в складі Росії. Не треба, щоб Крим був у складі Росії, треба, щоб Крим просто виконував певну функцію в складі України внаслідок своєї присутності там. Точно так само Росії зовсім не потрібен сильний, далекоглядний, видатний державний діяч на чолі України. Навіщо він їй? Щоб диктував свою волю в складних обставинах нашого сьогоднішнього життя?
... Україна — одна з найяскравiших причин для отримання нами свого національного інтересу у зовнішній політиці. Для російської зовнішньої політики Україна є випробуванням. Наш так званий національний капітал не дотримується жодних національних інтересів і не цікавиться тим, чим повинен був би цікавитися. Захід надає Україні певну допомогу, але надає адресно. Він підгодовує політологічні центри, політологів, він виховує еліту, формує у неї смак і віддання переваги Заходу. Ми цим не займаємося, ми з цього жартуємо. Зате з великим задоволенням будемо сунути хабар в кишеню за те, що нам віддадуть який-небудь харцизький чи лисичанський завод за просто так або за якісь незначні гроші. Ради цього ми можемо їздити, битися, прагнути і так iнше. Але далі що? Далі всі ці компанії, які ніби там захищають наші інтереси, стають негайно — щоб відмитися від звинувачень в тому, що вони п’ята колона, — в ряд тих, хто якраз бореться проти російського впливу на Україні. Це парадоксально, але факт. І тут тільки від держави, від Президента залежить, коли вони будуть покликані до відповіді. Від них зажадають небагато, просто щоб вони в своїй політиці консультувалися з державою, з МЗС і з усіма іншими, як це роблять, наприклад, американські корпорації в інших країнах. Така практика існує. Вона не дріб’язкова, не щоденна, але в рамках загальної політики.»
