Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Наш «тіньовий» класик

4 жовтня, 2006 - 00:00
IВАН БАГРЯНИЙ

2 жовтня минуло 100 років від дня народження Івана Павловича Багряного (1906—1963; справжнє прізвище Лозов’ягін), визначного українського письменника, публіциста, громадського й політичного діяча ХХ століття. Доробок Багряного є настільки актуальним, потрібним нам — як ніколи — саме сьогодні, настільки глибоким за змістом (своєю творчістю цей письменник руйнує «системоутворюючі» стереотипи тоталітарної доби), що воістину можна тільки дивуватися: невже у нас аж так немає потреби у свіжій, розкутій, проте, водночас воістину патріотичній думці, що ми можемо дозволити собі залишити цього непересічного творця, класика нашої літератури — в тіні, поза увагою суспільства?

Іван Лозов’ягін, син робітника зі Східної України, з Охтирки на Сумщині, дуже рано заявив про себе, передовсім, як поет (збірка «До меж заказаних», 1927, поема «Скелька», 1932). Саме «Скелька» спричинила арешт автора — за різку критику русифікаторської політики Москви. Потім були роки катувань і таборів (Україна, Далекий Схід — про цей край Багряний розповість згодом у пригодницькому творі «Тигролови»). У роки Другої світової війни Багряний — один iз чільних діячів УПА (працює у відділі пропаганди), один з ініціаторів створення підпільної Української Головної Визвольної Ради. У 1944 році Багряний, як остарбайтер, примусово вивозиться до Німеччини, де й проводить останні 19 років життя (помер у Новому Ульмі 25 серпня 1963 року).

Ми віддаємо шану Багряному й як політичному діячеві, бо то була одна з провідних постатей українського визвольного руху 40—60-х років минулого століття. Цінний для нас Багряний як видатний письменник, автор славетного роману «Сад гетсиманський» (1950), де — ще задовго до Олександра Солженіцина — точно і гостро викриті витоки тоталітаризму, показані шляхи протистояння йому. І, нарешті, особливо цінною є нині спадщина Багряного-публіциста (а це — сотні статей, ця спадщина ще й досі мало досліджена). Провідна ідея Івана Павловича дуже проста — як все основоположне: носієм української національної ідеї має бути не якась каста, не клас чи спеціальна група, а український народ (весь народ!). Багряний до кінця життя свято вірив: джерело майбутньої вільної демократичної соборної України — лише в самій Україні, і тільки в ній. Отой його вистражданий оптимізм конче потрібний нам зараз!

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: