До директора Міжнародного центру «Розрада» Валентини Бондаровської звернулася за допомогою жінка, почувши її виступ по радіо. «Прохачку» протягом 15 років бив її чоловік: лише почувши радіопередачу, та зрозуміла, що вона ... — жертва насильства в сім’ї.
Не менш показові й дані соціологічного опитування, проведеного Центром серед 400 дорослих і 200 юнаків та дівчат. Так 98% дорослих визнають насильством побиття, однак лише 60% вважають, що насильством є ігнорування інтересів іншої людини. 12% юнаків не думають, що побиття іншої людини — акт насильства. Про те, що словесна образа стала звичайним явищем, говорять наступні цифри: тільки 35% дівчат і 33% юнаків убачають в цьому насильницьку дію. Економічний контроль не вважають насильством близько 60% дівчат і 40% юнаків.
Черговою спробою переламати існуючу ситуацію стала конференція «Приєднання України до глобальної петиції проти насильства і результати 49-ої сесії Комісії ООН щодо статусу жінок», ініційована міжнародною громадською організацією «Українська асоціація міжнародної амністії» (УАМА). Як розповіли представники цієї структури, різним політичним лідерам, українським громадським організаціям, культурним та релігійним діячам буде запропоновано підписати документ-згоду приймати конкретні кроки щодо боротьби з насильством у сім’ї. У листопаді петицію передадуть на розгляд спеціальної сесії Генасамблеї ООН, на якій буде заслухано звіти про те, як країни, що підписали конвенцію, виконують узяті зобов’язання. Листопадова присутність України на асамблеї загрожує стати чимось на зразок «публічного биття»: дії (чи бездіяльність) кожного «підписанта» будуть піддаватися моніторингу.
Ще десять років тому Україна приєдналася до так званої Пекінської конвенції, а значить — узяла на себе зобов’язання конкретизувати і виконувати програму подолання насильства. Але в тому-то й справа, що прийняттям Закону, а також Національного плану дій (який, підкреслюють фахівці, у дуже й дуже спільних рисах говорить про проблему) ми й обмежилися — Україна навіть не може оприлюднити статистику жертв насильства, оскільки офіційну цифру просто не «виводять». Готуючись до 49-ої сесії Комісії ООН (яка розпочалася в лютому), «Міжнародна амністія» розіслала запити по різних структурах (Міністерство закордонних справ, Держкомітет у справах сім’ї та молоді тощо) з метою дізнатися, яка позиція «України офіційної» з даної проблеми, оскільки, говорить В. Бондаровська, серйозну увагу цій темі нині приділяють лише недержавні організації. Результат — зрозумілу відповідь на запитання не змогли дати навіть у Секретаріаті глави держави...
У 60-ті роки в США, окрім основних законодавчих актів, було прийнято програму «Стоп насильство», розповідає В. Бондаровська. І якщо до цього зареєстровані випадки насильства обчислювалися сотнями, то нині їх 1 млн. 400 тисяч. Справа не в тому, що насильства стало більше, пояснює голова Центру: зріс доступ громадських і державних організацій до сімей, у яких не все гаразд. Зросла і їхня впливовість — насильнику можуть заборонити наближатися до жертви, з ним має попрацювати психолог, який перевіряє його в тому числі й на дитячі комплекси, адже нерідко саме вони стають головною причиною насильницьких дій. Сусіди і родичі мають офіційне право анонімно повідомити про факт насильства «куди слід», навіть якщо існує всього лише підозра на те, що в сім’ї не все гаразд. У Польщі «працює» система так званих блакитних карт: кожен факт насильства реєструється у спеціальному документі, який у тому числі служить і доказом у суді. Але головне навіть не це: існує партнерство між громадськими організаціями і держструктурами. Так i самі громадські організації мають серйозну вагу (наприклад, висококваліфіковані соціальні працівники супроводжують неблагополучні сім’ї) і, головне, фінансову підтримку. «Це вигідно», — сказав В. Бондаровській колишній міністр соціального забезпечення провінції Квебек (Канада) під час спільного «інспектування» Будинку милосердя в Монреалі. За його словами, громадським організаціям оплачують із держскарбниці орендоване приміщення і комунальні послуги, платять зарплату їхнім працівникам, а все інше (наприклад, медикаменти) громадські діячі «добувають» самі. Але, головне, часто вони працюють набагато ефективніше, ніж державні структури. «У мене чиновник закінчує роботу суворо за графіком і просить не турбувати його у позаробочий час. А громадські організації тому й створюються, що їхні члени реально зацікавлені вирішити певну проблему», — наводить слова свого співрозмовника В. Бондаровська.
В Україні проблему неблагополучних у плані насильства сімей фактично «звалили» на плечі дільничних міліціонерів. На одному з засідань, на якому громадські діячі спробували порадами допомогти останнім ефективніше справлятися з новим завданням, міліціонери зітхали: «Ну, що ж, було у нас 18 обов’язків — переживемо й дев’ятнадцятий»...
Зі слів співробітників «Міжнародної амністії», на 49-й сесії ООН резонансним став виступ російської делегації — в сусідній країні розробили конкретну програму боротьби з насильством. Україна на цьому тлі фактично відмовчалася...
