Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Навіщо склоочищувач до телевізора?

11 вересня, 1999 - 00:00


Пропонуємо вашій увазі листи двох активних учасників конкурсу «Експерт «Дня», які надійшли вже після оголошення трьох кращих публікацій «Дня» п'ятого тижня конкурсу, але видалися нам оригінальними.

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ
«КОМУ ПОТРІБНІ ЦІ ВИБОРИ?»
(«День», № 156)

Видно, що автор надає партіям визначальну роль у політичному житті країни. Раніше і я так думав, доки не побував «поруч» із однією з українських партій, теперішніх фавориток. «Поруч» — тому що займався активною діяльністю і навіть перебував у керівних органах, не будучи членом партії. Не називаю — якої саме, бо ситуація ця типова для всіх партій. Що я побачив? Це зборище амбіційних чоловіків, віком переважно за 30 — 40 років, які, вочевидь, не змогли реалізуватися в чомусь іншому і тому їм захотілося ще й побути при владі. Це безкінечне довготривале базікання на щотижневих зборах, які подеколи тривали по шість годин поспіль, і, що найголовніше, без усяких конструктивних пропозицій, рішень, результатів! Зате звинувачення, підозрілість — на кожному кроці, слові. А вирішується все врешті-решт не на зборах, а верхівкою партії, котра реально розпоряджається фінансами і має хоч якісь важелі політичного впливу, переважно — через особисту близькість до керівництва держави. (Це вам не колишня КПРС, яку всі лають, з її дисципліною, порядком, самоконтролем і — так, так! — демократичністю, впливом кожного окремого члена). Глибоко переконаний: цим партіям поки що не можна доручити державу. Ні за «здібностями», ні за можливостями.

І от т. Золоторьов пропонує зробити вплив цих партій на долю країни вирішальним. Так, практика розвинених країн показує, що тільки таким чином можна забезпечити відповідальний уряд. Але не треба забувати, що існує позитивний досвід країн із мажоритарною виборчою системою, і уряди там відповідальні. І партії розвиваються. Також треба пам'ятати, що завдяки партійному списку, не виходячи на світло публічного громадського огляду, до парламенту пролазять «сірі миші», люди із сумнівними здібностями. До того ж історію завжди творили особистості, а не групи, юрби. Тому, мені здається, що в Україні обрано золоту середину, змішану виборчу систему. Вона дозволить і формуватися потужним, впливовим партіям, і розвиватися сильним політичним особистостям, котрі не хочуть приставати до партій. Адже це обмеження прав людини: чому для висунення до парламенту я повинен приєднуватися до якоїсь партії? А якщо я є самодостатньою особистістю? Для нашої політичної культури саме те і характерне, що люди обирають передусім особистостей — за всієї важливості їхнього колективного підґрунтя та політичних програм. Та й стаття 36 Конституції України говорить: «Ніхто не може бути ... обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій...». Хочу підкреслити, що я тут відстоюю дуже важливий принцип: кожна людина має право бути обраною до органів влади незалежно від своєї причетності до груп, партій чи рухів.

А об'єднатися мажоритарники в парламенті зможуть — інтереси завжди візьмуть своє, а реалізовувати їх можна, лише спираючись на колективну підтримку. До того ж і «партійна» половина депутатів буде добрим стимулом.

Некоректно звучить згадка про СДПУ(о). Мовляв, як це вона перетворилася на правлячу партію? Це ж стосується і репліки т. Панкеєва у статті «Без хорошої гри складно добитися потрібного результату» («День», №157), з якої випливає, що партія ледь-ледь переступила 4-відсотковий бар'єр лише завдяки «Динамо». Не треба спрощувати і забувати, що серед першої п'ятірки був і Кравчук, і Марчук, за якого одного пішли голосувати сотні тисяч виборців. А чому партія ледь-ледь переступила бар'єр, хоча мала зовсім інші результати, — про це без протоколу вам може розповісти Євген Кирилович.

Таким чином, механізм політичної відповідальності через партії в Україні поступово формуватиметься завдяки змішаній виборчій системі. Після «двох-трьох циклів справжніх виборів» викристалізуються сильні, відповідальні партії. Громадянам зручніше буде змінювати уряд (вони й тепер можуть це робити — треба лише ходити на вибори й голосувати не «на зло»), а з iншого боку, зростатиме політична еліта особистостей.

Андрій КОВАЛЕНКО, студент-політолог
Київ

Тетяна КОРОБОВА
«ДРУГИЙ ЮРИК ДЛЯ БІДНИХ ЙОРИКІВ, АБО УКРАЇНСЬКА МОДИФІКАЦІЯ ЛЕБЕДЯ»
(«День», № 154)

Яскраві особистості потребують яскравого висвітлення. Це аксіома. Читати подібні речі і корисно, і приємно. Прошу передати пані Тетяні мою особисту глибоку вдячність за змістовну і плідну діяльність. Навіть збирався звернутися до Самого з клопотанням про якусь медальку чи іншу відзнаку для п. Коробової, але потім різко передумав: не дай Бог, закінчиться той патронат для неї так само плачевно, як і для Піховшека (маю на увазі моральне падіння). Не треба нам втрачати кращих людей. Тому особисто для неї — один бородатий, але актуальний анекдот, який пригадую кожного разу, як дивлюся певні сюжети в інформаційних програмах УТ-1. Хоч недалеко від істини буде: коли дивлюся УТ-1, не рахуючи спортивних програм.

Нагородили нашого дядька-колгоспника поїздкою до Москви на Виставку досягнень народного господарства. Ходив він тією виставкою, роздивлявся все, аж у туалет захотів. Знайшов, заходить і бачить: біля унітазу партійний квиток лежить. Підняв, розгортає — а там: «Коммунистическая партия Советского Союза, партбилет № 2, Леонид Ильич Брежнев».

Швиденько він того квитка пообтирав, сховав і бігом до Кремля. Якось там пробився до Брежнєва, заходить у кабінет, кладе партквиток на стіл і каже, так, мовляв, і так — у туалеті на ВДНГ знайшов. Брежнєв, як роздивився, зрадів, дядька обіймає, не може надякуватися:

— Ну, чоловіче, як ти мене виручив... Кажи, якої допомоги тобі треба, все для тебе зроблю.

— Та нічого мені не треба, Леоніде Іллічу. Дай лиш Бог здоров'я мені і моїм дітям, і щоб мир у світі був.

— Може, квартиру в якому хочеш місті дам?

— Що мені, селюку, у місті робити? Та й хату нову лише рік тому побудував...

— Тоді бери машину.

— Ще такої машини не придумали, щоб нашими болотами могла їздити. І мотоцикл новий тiльки місяць тому придбав.

— Сідай, тоді по чарці вип'ємо.

Випили, закусили, палять... І тут нагадав собі дядько:

— А чи не могли б ви мені, Леоніде Іллічу, посприяти у придбанні телевізора зі склоочищувачем.

Зателефонував Брежнєв до міністерств та й каже:

— Не випускають у нас таких телевізорів. Але, як для тебе, — за моєю вказівкою зроблять. Лише скажи мені, на якого біса тобі здався такий телевізор?

— Та... — зам'явся дядько.

— Кажи, кажи, що ж ти від мене, друга свого, криєшся.

— Розумієте, Леоніде Іллічу, нещодавно купив кольоровий телевізор. Гарний телевізор, півсела приходить дивитись. Та от тільки ви з'являєтеся на екрані, так починають усі плюватися... Я вже замучився весь час із ганчіркою бігати й витирати.

А взагалі, чому б поруч з рубрикою «Анекдоти з Інтернету» не ввести щось на кшталт: «Актуальний бородатий анекдот»? Часом такі асоціації виникають...

Мирон ПЕРЕПІЧКА, голова селищної ради
с. Більшівці, Галицький район, Івано-Франківська область
Газета: 
Рубрика: