Знаменитий режисер доволі вичерпно виклав сюжет і задум незвичної для нього стрічки: «Моя картина присвячена дуже актуальній у сучасній Японії темі геніальної дитини. Останнім часом у нашій країні щоденні відкриття нових геніїв щедро заповнюють передовиці газет. Ці діти ростуть, як гриби. Один складає музику, другий пише вірші або співає і малює. Коли маленькі таланти підростають, про них більше ніхто і ніколи не чує. Мені захотілося уявити, куди йдуть ці діти-знаменитості і що з ними трапляється потім. Тому я зняв фільм про маленького Матісу. Дитина з багатої родини, і його батькові не бракує грошей, щоб вдовольняти забаганки свого нащадка. Але ось бізнес прогорає, і батько накладає на себе руки. Матісу лишається сам, без грошей в кишені, однак з твердим бажанням стати великим художником. Роки минають, він розносить газети, працює на фабриці і малює ночами, а слава все ніяк не приходить».
Фільм дійсно починається як оповідь про маленького вундеркінда, чиї малюнки розхвалюють підлабузники, ласі до батькових грошей. Щойно татова фірма банкрутує — життя обертається зовсім іншим боком. Але найцікавіше починається якраз поза тим сюжетом.
Загалом, у житті навіть найталановитіших режисерів рано чи пізно настає період певного спаду. Причини, вочевидь, різні, а ось наслідки однакові: майстер починає гратися з власною професією. Ось такими фільмами-забавками і були останні роботи Кітано «Такешіз» (2005) і «Банзай, режисере!» (2007). Обидві картини майже цілком складалися із самоцитат і саморефлексій, і, виявилися відверто невдалими. Тому й «Ахіллес і черепаха» спершу не давав приводу для надмірних сподівань. Але, виглядає так, що Кітано таки подолав власну кризу, і цього разу він грається з другою іпостас’ю свого таланту — образотворчою.
Найзахопливіше в «Ахіллесі» — це пошуки Матісу самого себе. Аби досягти визнання, він мавпує знаменитих митців або старанно копіює загальновизнані стилі ХХ століття, починаючи від пізнього імпресіонізму аж до концептуалізму і постмодерну. Причому робить це з такою самовідданістю і фанатизмом, що руйнує і своє власне життя, і життя своєї родини. Матісу і виступає отим Ахіллесом з апорії давньогрецького мудреця Зенона — парадоксу, згідно з яким великий атлет ніколи не дожене повільну черепаху, позаяк на кожний крок героя черепаха відповідатиме своїм, нехай маленьким, але поступом наперед. Матісу насправді женеться не за славою: він хоче видобути з мішанини стилів і технік оту чисту субстанцію мистецтва, котра і зробить його справжнім художником, — але у вирішальну мить суть вислизає, тікає від нього.
Так що, попри силу-силенну комічних моментів, у Кітано вийшла насправді трагічна історія. І кожний митець — байдуже, малює він, фільмує, пише романи, складає вірші, ставить спектаклі, робить скульптури — з усією силою переживає цю історію у власному житті, варто лишень покласти перший мазок чи зняти перший кадр.
