У футболі хтось має програти — такий невблаганний закон спорту. Згадаймо, як безславно торік зійшов iз дистанції Ліги чемпіонів славетний «Мілан». Але італійський клуб повернувся після поразки до найсильнішої національної ліги світу, де аж до травня боровся за перемогу в кожній грі на очах мільйонів уболівальників, зокрема й українських. Коли навесні вітчизняне телебачення вперто годувало українських глядачів «Міланом» із Андрієм Шевченком, хто пам'ятав, що ця команда ще в листопаді вилетіла з Ліги чемпіонів? Для команди «Динамо» (Київ) виліт із єврокубків є зовсім не тим, чим він є для зарубіжних клубів. Цей виліт вибиває грунт з-під ніг ідеологів «Динамо», котрі проголосили стратегічний «пріоритет Європи», поступово зводячи нанівець рештки національного чемпіонату. Виглядає так, що динамівцям просто немає куди повертатися. Починаючи з 1997 року, цілий рік команди Лобановського був розписаний під єврокубки. Тепер команда, скоріше за все, буде вільна від європроблем аж до наступного липня. Чим займатися трьом десяткам висококласних футболістів, зібраних у «Динамо», впродовж наступних чотирьох- п'яти місяців? Навряд чи керівництво клубу надихає перспектива двобоїв із командами Маріуполя, Полтави, Харкова. Це було б добре, якби ми мали потужний і цікавий чемпіонат.
Власне, чому ми почали одразу з висновків? Чому не обговорюємо перипетії програного в Києві матчу з ПСВ? А що обговорювати? В черговий раз констатувати, що команда «Динамо» виглядала не так, як має виглядати колектив, що вийшов на євроарену? Уже немає куди відступати, нема як пояснювати інертність і безініціативність киян якимись «стратегічними задумами». В Києві ми побачили те саме «Динамо», яке за шість днів до того поклав у Брюсселі на лопатки «Андерлехт». Коли наприкінці першого тайму гри з ПСВ динамівці не атакували ворота голландців, складалося враження, що вони щасливі, що не отримали чотири м'ячі, як у Брюсселі, й прагнуть зберегти цей здобуток до перерви. Не зберегли.
І нехай iз нею, з прикрою помилкою захисників під час подачі зі штрафного. Є ж сорок п'ять хвилин гри у другому таймі, є своє поле з трибунами, частково заповненими вірними вболівальниками. Чому не побігти на останній штурм, чому не зім'яти слабенький захист ейндховенців і не здобути перемогу? І річ не в тому, що кияни не були готові. Команда просто перестала бути командою, а перетворилася на групу вправних футболістів, які грають кожен за себе. Чи причиною цього стала повна безпорадність Деметрадзе в нападі? Чи кияни очікували подарунку долі? Ми цього не знаємо. Знаємо лише те, що м'яч відмовився сам залітати у ворота голландців, а три удари в отвір воріт гостей за дев'яносто хвилин є знущанням над словом «атака». Навіть інстинктивний відхід гравців ПСВ до своїх воріт на останніх хвилинах не став для «Динамо» сигналом для штурму. Тривали постійні безадресні передачі та поодинокі неточні удари в західному напрямку. Не називати ж їх ударами по воротах.
Так усе й закінчилося. Команда Лобановського продовжила відкат (у прямому розумінні цього слова) з позицій, здобутих у сезонах 97-99 років. Видається, що причиною цього є не стільки невдалий підбір гравців та помилки у стратегії підготовки, скільки те, що недавні успіхи здобувало не стільки «Динамо», скільки команда Шевченка та Реброва. Недарма напередодні матчу «Динамо»–ПСВ московський телекоментатор Савік Шустер пожартував, що киянам для перемоги потрібно диво, а диво, на жаль, грає у Мілані. Їм у Москві легше, вони ще із сімдесятих років не дуже прислухалися до наукових пояснень перемог та поразок київського «Динамо». Та все ж, гадаю, ми й без московських друзів здатні розібратися з нашими проблемами. Міф про «стратегію», на догоду якому було спотворено національний футбольний чемпіонат, не розвіяно, але він зазнав дошкульного удару. Заслужена поразка може зробити добру справу, примусивши нарешті наше футбольне начальство подивитися на власне господарство не з літака, який прямує на черговий матч Ліги чемпіонів, а з порожньої трибуни стадіону «Динамо» чи ЦСКА в Києві на матчі національного чемпіонату. Про те, на що слід було б звернути увагу футбольним людям у час, що вивільнився від закордонних відряджень, і має бути розмова, яку кілька разів намагалася започаткувати газета «День». Тільки відверто розібравшись з болячками нашого футболу, поставивши правильний діагноз і призначивши лікування, ми зможемо з надією чекати нової Ліги чемпіонів, де українські клуби ще не раз гідно гратимуть із кращими командами Європи. Поки що залишається сподiватися, що динамiвцi хоча б «гримнуть дверима» у Манчестерi.
