Вони якось непомітно вписалися в пейзажі наших міст і стали звичним явищем чи, навіть, своєрідною ознакою сьогодення. І стали проблемою — міст, регіонів, держави в цілому. Поза їхньою увагою не залишається жоден смітник, жоден контейнер для відходів, які вони ревізують по кілька разів на день. Як ви вже здогадалися, йдеться про осіб без певного місця проживання, яких вже давно звикли називати коротким радянським словом «бомж».
Часом наші з вами співвітчизники, особливо люди старшого віку, в ностальгічному пориві за минулою епохою «социалистического Отечества» говорять, що нічого подібного за радянської влади не було, кожен мав дах над головою, кусень хліба й до хліба, а вуличні жебраки та бомжі з’явилися зі здобуттям Україною незалежності. Ось вам, мовляв, хижацьке обличчя нинішнього антинародного режиму, яке прийшло на зміну щасливій посмішці марнообіцяного комуністичного «завтра». Але це — тільки ностальгія, бо бомжі існували й у «щасливому» суспільстві «загальної рівності». Хіба що тих, що потрапляли на очі, правоохоронні органи намагалися якнайшвидше забезпечити «дахом» — хоча б у тому самому ЛТП, чи в колонії, де відбували покарання за порушення громадського порядку.
На пострадянському просторі бомжі перетворилися на те, чим вони є нині — без даху над головою і, здавалося б, без жодної перспективи. Спосіб життя — аби день до вечора, заповнений хіба що пошуками макулатури, склотари, ПЕТ-пляшок. Усе це доволі охоче приймається на заготівельних пунктах вторинної сировини, збирачі одержують свої копійки, яких одноразово вистачає на п’ятдесят—сто грамів самогону, дві—три цигарки без фільтра й окраєць хліба. Щось «вкусити» вони знайдуть у відходах, які залишаються в торгівців на продовольчих ринках.
Ми певною мірою залежимо від них і навіть всупереч своїй волі ризикуємо через них здоров’ям. Адже підібрана на смітнику поліетиленова пляшка, нашвидкуруч промита холодною водою з найближчої водорозбірної колонки, незабаром опиняється на ринку, і в неї базарні перекупки фасують розливну олію, молоко. У Рівному, наприклад, міська влада, санепідемстанція неодноразово виносили приписи, спрямовані на вигнання з ринків такої «тари». А результат цієї кампанії маловтішний — реалізатору простіше сплатити відповідний штраф, аніж відмовитись від закупівлі за копійчаними цінами посуд, який потенційно становить небезпеку для здоров’я покупця.
Порівняно з першими роками зміни суспільного устрою держави бездомних у Рівному суттєво поменшало.
І в основному через обраний Україною шлях входження до Європи: забезпечення притулку бездомним — обов’язкова практика. У 1999 році й було прийнято рішення про створення спеціалізованого закладу, який опікувався б зокрема й психологічною та трудовою реабілітацією бомжів. У Рівному такий притулок почав працювати з жовтня того ж року. Зрозуміло, ні про яке урочисте відкриття не йшлося — підшукали підходяще приміщення на вулиці Дубенській, в якому раніше розташовувався дитячий садочок, і в підпорядкуванні обласного Управління соціального захисту розпочав свою роботу притулок для бездомних.
З перших же кроків довелося долати чимало труднощів: аварійна будівля вже кілька місяців була без господаря, тож нових хазяїв зустріла вибитими вікнами, розмерзлими батареями опалення, виламаними дверима і вкрай засміченими приміщеннями, які облюбували для вуличних ігор діти. Коштів на ремонт, зрозуміло, майже не було, тож усе довелося робити власними силами, почергово, але так, щоб якнайшвидше можна було приймати людей. І все ж перші мешканці з’явилися у притулку в січні. Було їх п’ятдесят чоловік.
«Треба враховувати, — говорить керівник Рівненського обласного центру соціальної, медичної та професійної реабілітації інвалідів та інших найбільш незахищених верств населення Ольга Пащинська, — що категорія, з якою працюють у притулку, надзвичайно важка. Це переважно засуджені, які вийшли на волю після відбування покарання, або алкоголіки. Вуличне життя зробило їх хворими не лише морально, але й фізично. Візьмемо дані за останні 8 місяців. Серед мешканців притулку виявлено четверо хворих на туберкульоз і ще четверо — з венеричними захворюваннями. В стаціонар змогли влаштувати лише одну особу».
Справді, хоча медицина в нашій державі нібито й безкоштовна, лікарі роблять усе, аби не брати на лікування бездомних. Навіть після проходження ними необхідної санітарної обробки, коли, здавалося б, усі санітарні проблеми знято, залишається проблема медична: грошей він не має, а медики, у свою чергу, в умовах катастрофічної нестачі медикаментів не можуть забезпечити хворого найнеобхіднішими ліками.
Директор притулку Іван Нарсія розповідав, що до одного хворого мешканця притулку тричі за одну ніч викликали «швидку допомогу», але лікарі, що приїжджали на виклик, навіть не захотіли його оглянути. Розмова була короткою: температурить? То дайте йому аспірину, липової настоянки... Ця людина за кілька днів померла, адже, як з’ясувалося, хворіла на відкриту форму туберкульозу.
До речі, Рівненський притулок, за словами його господарів, єдиний в Україні, де мешканців забезпечують харчуванням із розрахунку 1 грн. 50 коп. на одну людину в день. Видають одяг iз гуманітарної допомоги (близько 500 кілограмів на місяць), дещо часом «підкидають» різні християнські місії, яких у Рівному чимало. Головна проблема — взуття. І навіть попри суворість умов, у яких живуть в притулку, сюди потоком ідуть листи з усієї України — переважно з місць ув’язнення. Їх автори з надією запитують: може, приймете? Адже більшості з них практично немає де подітись.
Загалом же, згідно з обліком, який ведуть у притулку, кількість людей, що тут побували, щороку зростає. Якщо, скажімо, у 2000 році їх тут побувало 170, то у 2002 — вже 447. І це коли врахувати, що розрахований притулок на 30 чоловік. Інша справа — проблема адміністративна. Згідно з діючим положенням, утримувати людину в притулку можна протягом одного місяця. А що далі? Знову на вулицю?
Прилаштувати кудись бездомного — теж проблема. Документи мають одиниці, а виготовити новий паспорт неможливо. У паспортному столі назустріч не йдуть, а раптом серед мешканців притулку виявиться рецидивіст, якого розшукують за скоєний злочин? Але ж біда в іншому. Якщо у людини немає паспорта, її неможливо ані влаштувати в інтернат, ані виклопотати пенсію чи інвалідність...
Нині в притулку готуються до зими — і до напливу тих, хто не має даху над головою. Практика свідчить, що із настанням холодів кількість людей, які бажають опинитися в притулку, збільшується. (Як і тоді, коли Президент підписує черговий наказ про амністію, і з місць позбавлення волі вирушають у життя ті, хто своє відсидів.) Минулими роками, бувало, таких набиралося до 150 осіб. Вони навіть встановлювали між собою чергу, хто першим претендуватиме на ліжко-місце. Такої пори всі мешканці притулку стають зразково дисциплінованими — кому хочеться опинитися на вулиці у мороз? А за порушення правил поведінки так може статися. Втім, головне — не вживати алкоголю, хоча з розвагами у притулку важко. Можна, звичайно, почитати старі підшивки газет — для того, щоб передплачувати нові, немає коштів. Можна подивитися старенький телевізор, який десь роздобув директор притулку І.Нарсія.
Нині все впирається в гроші, яких катастрофічно не вистачає. Навіть ремонт тут робиться власними силами — ремонтують підлогу, штукатурять... І.Нарсія звертався також до дирекцій рівненських підприємств і підприємців з проханнями допомогти. Таких листів було відправлено близько сорока. Дехто відгукнувся. Наприклад, підприємець Бокийма з Млинівщини надав олію, інші продукти харчування на суму близько 400 гривень. А Сарненський м’ясокомбінат перерахував 50 гривень.
«Для когось це, можливо, смішна сума, — говорить Іван Нарсія, — а ми за ці кошти можемо харчувати двоє осіб протягом майже місяця. Для того, щоб здешевити харчування, ми навіть хліб печемо самі...»
Взагалі-то, за словами керівника притулку, найважче чимось зайняти контингент, який тут перебуває. На роботу їх не хочуть брати: навіщо, наприклад, керівникові проблеми з людиною, яка вийшла на волю після відбуття понад десятирічного ув’язнення (а таких тут чимало)? Але часом щастить. Як, зокрема, тоді, коли гуртожитки «Газотрону» переобладнували під житлові будинки. У той час будівельну організацію, що вела ці роботи, привабила відносно дешева робоча сила. Мешканців притулку харчували, виплачували зарплату. Але це скоріше виняток, аніж система.
«Не думаю, що проблема осіб без певного місця проживання не може бути вирішена, — ділиться наболілим І.Нарсія. — До речі, якби роботі нашого закладу приділяли більше уваги, можна було б покращити криміногенну ситуацію в місті. Цим людям просто потрібно дати можливість заробити на шматок хліба, щоб вони його не крали. І тоді можна буде сміливо говорити про те, що ми цю соціальну категорію не обминули своєю увагою».
Отож, бездомні з Рівного нікуди не поділися. Просто завдяки певним зусиллям, бажанню та професійності окремих людей гостроту проблеми вдалося дещо пом’якшити. А якби усім миром, а якби в масштабах держави?
