Вивільнення історичної пам’яті з полону давніх тоталітарних міфів та стереотипів — абсолютно необхідна (хоч і ще не достатня) передумова духовно-цивілізаційного звільнення України в цілому, її істинної європеїзації (не по-холопському зрозумілої, а здійснюваної з належним почуттям національної гідності!) І коли ми згадуємо про те, що 28 жовтня 70 років від дня вигнання нацистів з української землі (власне, було очищене від їхніх угорсько-хортистських поплічників останній населений пункт на Закарпатті) — потрібний не галас фанфар, що його менше за все потребують герої, що загинули у боротьбі проти окупантів та сивочолі ветерани, причому з усіх політичних та військових таборів, де воювали українці, з усіх озброєних з’єднань, від різноманітних формувань УПА до Червоної армії; ні, потрібна винятково чесна розмова. Коротко зауважимо лише деякі аспекти.
Перший. Зараз хтось (і вельми впливовий політично) посилено поширює серед українців, а надто серед молоді, таку вкрай підступну хворобу, як «історичний склероз» — мовляв, події навіть 10-річної давнини є такою «сивою древністю», що вже говорити про ту війну... А тим часом згадаймо якраз про прецікаву подію, що сталася рівно десять років тому, а саме 28 жовтня 2004 року. Йдеться про урочистий парад на Хрещатику, присвячений якраз річниці (тоді 60-й) звільнення України від загарбників (тоді сам концепт «звільнення» офіційною владою не піддавався жодному сумніву). На трибуні — Кучма, Путін, Янукович, Медведєв, інша пострадянська «еліта». Зараз стає дедалі очевиднішим, утім, і тоді це не приховувалося, що єдиний сенс цієї акції — показати народу Путіна та Януковича, що пнувся тоді в президенти, разом, на одній трибуні. Аж ніяк не вшанувати пам’ять загиблих та подякувати ветеранам, ось у чому цинізм. І це — лише один приклад того, як безсоромно використовують пам’ять про ту Велику війну (особисто автору цих рядків ріже очі формула «радянсько-німецька війна», ніби не на українській землі вирішувалася тоді доля Європи й світу, нібито Україна була в тій війні лише жертвою або спостерігачем!) задля реанімації імперських, сталінських міфів. Пам’ятаємо про це.
Другий. Зараз іде війна (не будемо брати до уваги слово «неоголошена», хоч це й дуже суттєво!) Один із фундаментальних її уроків — мир, якого прагне, якого вимагає наше суспільство, можливий лише через Перемогу над ворогом. Як і тоді, 70 років тому. Крапка. Це — абсолютна правда, хай би там що не заявляла наша влада, разом з впливовими європейськими політиками, про те, що «військового шляху розв’язання цієї проблеми немає». Не переможемо — ціною жаданого миру може бути лише ганебна капітуляція, хай закамуфльована. Ми згодні на це?
І третій. Леся Українка свого часу пророче писала про те, що хто звільниться сам — той свободним буде, кого звільнять — під ярмо впаде. Оцю формулу нам усім життєво необхідно пам’ятати, згадуючи про битви 70-річної давнини. І про війну, Вітчизняну війну, що її Україна веде зараз.
