Почин по відношенню Юкіо Міссіми, досі ще не освоєного українською сценою японського письменника і драматурга, зробив Національний театр імені Івана Франка, включивши до свого репертуару спектакль за мотивами п’єси «Маркіза де Сад». Ця драма відзначається оригінальним складом учасників. Міссіма представив життя славнозвісного маркіза очима жінок, які його оточували. Таких у п’єсі всього шість; відповідно, режисер Андрій Приходько виконав постановку в камерному, одноактному форматі. Відчутним недоліком п’єси Міссіми саме для підмостків є її багатослівність — героїні здебільшого віддаються своїм спогадам і дискусіям про роль де Сада в їхньому житті. Фінальна ідентифікація з архетиповим маркізом («Альфонс — це я!») — лише одна з реплік, що мало допомагає дії. Заради втілення такого матеріалу автори вистави явно прагнули максимально використати весь арсенал сценічної видовищності. Найбільш вдалою з цього набору варто визнати роботу Поліни Адамової. Її костюми самі по собі є чимось на зразок персонажів, вони підпорядковують собі героїнь, перетворюючи їх на характерні, трагікомічні маски. У свою чергу, манірним вбранням підібрано відповідне тло — біле обрамлення сценічної конструкції, своєрідна сцена на сцені плюс контрастні за кольором і часом несподівані задники. Тільки костюмами справа не обмежилася. В багатьох епізодах помітна стилізація під театр тіней, ще більшою мірою — під традиційний японський театр з його інтермедійними завісами, «мінімалістським» звуковим оформленням та фіксованою, ієрогліфічною акторською пластикою. Застосування театральної техніки такого роду — це завжди небезпечно, адже за тим же театром Кабукі стоять покоління акторської школи, що впродовж століть відшліфовувала ролі до найдрібніших подробиць жестів та інтонацій. На жаль, у роботах актрис така праця залишається непомітною. Все дуже швидко і вже вкотре збивається на надрив, на непотрібне і зайве награвання, що дуже втомлює як глядача, так, схоже, і самих виконавиць. Міссіма для нашої сцени зокрема і для нашого культурного інтер’єру загалом справді все ще досить дивовижний і рідкісний гість. Його літературні досягнення досить спірні й вже принаймні поступ аються самому сюжету його реального життя, прожитого або, скоріше, виконаного письменником з дотриманням усіх законів драматургічного жанру, аж до трагічної розв’язки. Можливо, саме цей, битійний пафос і міг би визначити рішення такого складного завдання, як втілення п’єс Міссіми в театрі зовсім іншої манери. Однак це лише одне з припущень. Поки що, судячи з усього, наші традиції, власне, як і новаторам, Міссіма «не по зубах».
