На початок 2000 року чисельність Збройних сил України, як зазначено в офіційному міжнародному документі, становить 310 тисяч вояків. Хоча як і раніше, за чисельністю попереду України у Європі армії Росії та Туреччини, військо позаблокової країни за минулий рік скоротилось на десять тисяч. До того, означена у міжнародному звіті цифра у 310 тисяч є піковою, поза як нещодавно заступник начальника Генштабу ЗС України Микола Пальчук визнав: «Штатна чисельність у нас — 310 тисяч. А списочна (тобто фактична — авт.) чисельність постійно змінюється в залежності від того, скільки призвали, скільки звільнили. Тож списочна чисельність армії менша на 5–20 тисяч, від того, що визначено нам Верховною Радою».
Що ж до складових Збройних сил, то найбільшими в Україні є Сухопутні війська, які нараховують у своєму складі понад 150 тисяч чоловік. Далі йдуть Військово-повітряні сили — понад 50 тисяч і Війська протиповітряної оборони — 45 тисяч особового складу. До речі, саме ППО країни є єдиними видом військ чисельність якого за минулий рік збільшилась за рішенням міністерства оборони з огляду на досвід нещодавніх військових конфліктів. А саме — в Іраку та Югославії, де перемога у війні залежала від підсумків двобою між авіацією та протиповітряною обороною. Що до четвертого і «наймолодшого» компонента армії України — Військово-морських сил, то вони мають у своєму складі понад 12 тисяч особового складу. А також, як відзначено в звіті, 11 бойових кораблів тоннажністю від 400 тон та один підводний човен.
Також Україна проінформувала Європу, що національною армією керують 194 генерали та адмірали. Це шість сотих відсотка від загальної чисельності війська. У Франції та Росії, наприклад, цей показник становить 0.1%, в Канаді — 0,13%, у Британії — 0,27%. Хоча, звісно, зрозуміло, що справа не в кількості, а в якості. Полковників в Україні трохи більше 5 тисяч. Що до інших категорій офіцерського складу, то найбільше в армії України майорів та капітанів — майже 18 та 16 тисяч відповідно.
Звісно, можна наводити і інші цікаві деталі щорічного звіту так званої обмінної інформації за Договором про звичайні збройні сили, який представила Україна своїм партнерам. Проте головною його рисою є те, що він значно схуднув в порівнянні з минулими роками. З понад сотні сторінок в ньому залишились лише близько двадцяти. Якщо раніше в цьому документі детально розписувалось координати усіх військових частин — чи не до окремого батальйону з його чисельність та озброєнням, — то нині там зафіксовані позиції лише штабів командувань, та місця розташувань армійських корпусів та дивізій. Певним чином це можна пояснити унікальним станом України. Україна — єдина країна серед держав-учасниць Договору про звичайні сили у Європі, яка не входить ні до Ташкентського оборонного союзу ні до НАТО і не збирається цього робити найближчим часом. Поза як Київ і надалі наголошує на необхідності збереження своєї позаблоковості, то більш стримане ставлення до розповсюдження детальної інформації про свої «позаблокові» Збройні сили виглядає цілком логічним. Хоча у разі потреби інспекція будь-якої країни-учасниці Договору може детально перевірити будь-яку військову частину армії України, як, власне, і Україна — інші держави. Ця вимога була і залишається важливим елементом дієвості Договору про звичайні збройні сили у Європі.
