Зараз Кабінет Міністрів готує нові заходи, які можуть, на думку уряду, привести до об’єднання православних. Про це стало відомо Київській патріархії. Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (на фото) розповів для газети «День», що уряд започаткував процес утворення єдиної автономної Української церкви. (Нагадаємо, що церква автономна не є — за визначенням — незалежною, а підлягає іншій церкві. Зокрема, Українська автономна православна церква має входити до складу Російської православної церкви, керуватися Московським патріархатом, тобто мати приблизно той самий статус, який сьогодні має УПЦ МП.) За словами патріарха Філарета, урядом України вже зроблено кілька важливих кроків у цьому напрямi. (У розпорядженні патріарха є копії відповідних документів.) Головні з них такі. По- перше, йде активна підготовка матеріалів до розгляду питання і прийняття рішення на засіданні Кабінету Міністрів у середині листопада. Попередньо урядові особи провели консультації з Московським та Константинопольським патріархатами. Відомо, що Москва згодна надати автономію єдиній Українській православній церкві — Московська патріархія нічого при цьому не втрачає, а тільки набуває. Константинопольський патріархат досі вагається, але для нього вагомим є той факт, що це точка зору держави, уряду України. У тому — вірогідному на думку патріарха Філарета — випадку, коли обидві патріархії погодяться, майбутня автономна УПЦ отримує статус канонічної і визнається світовою православною спільнотою. Блискучий план. Але ...
У цій історії є чимало неясних моментів. Хоча б тому, що «Операція об’єднання» ініційована й провадиться чиновниками без будь-яких консультацій із зацікавленими сторонами, найперше — з представниками УПЦ КП та УАПЦ. Індивідуальні консультації з окремими владиками, може, й ведуться, але таємно. Тоді як у цій справі конче необхідне широке публічне обговорення питання — ще до того, як Кабмін прийме будь-яке рішення. А ми нинi спостерігаємо правдивий «Мадридський двір» — таємниця, шепіт, інтрига.
Рiч, звичайно, не тільки у цiм. Найголовніше те, що рух за автокефалію Української православної церкви може завмерти — з ним станеться те, що вже трапилося з багатьма матеріальними скарбами України. Скарбами, які сьогодні належать вже не нам, а перейшли — під тиском сьогоденної кон’юнктури — у володіння східного сусіди. Тепер можемо віддати в те саме підпорядкування й Православну церкву. Є й інші сумнівні аспекти. Наприклад, той факт, що автономію не прийме не тільки значна частина (не всі) єпископів УПЦ КП та УАПЦ, але також чимало владик УПЦ МП. Це ті архієреї, які вимагають перейменувати свою церкву на «Російську православну церкву в Україні» і слухати не хочуть не тільки про автокефалію, але навіть про автономію. Вони не стануть об’єднуватися «на рівних» із єпископами двох неканонічних церков. Один iз «проросійських радикалів» УПЦ МП Митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел у своєму останньому інтерв’ю (5.11.01) категорично заперечив можливість будь-якого втручання світської влади в церковні спраи і виразно заклеймив її (владу й конкретних урядовців) за підтримку «розкольників». А щодо об’єднання, то «возвращение отпавших раскольников в лоно Матери Церкви (РПЦ) возможно только через принесение покаяния». Чи багато «неканонічних» українських єпископів згодяться об’єднуватися на таких умовах і змиритися зі статусом людей церкви «другого сорту», який їх безумовно очікує?
Серед запланованих урядових заходів значиться, за повідомленням Київської патріархії, також можливість проведення об’єднавчого Архієрейського Собору (Влада полюбляє вирішувати церковні проблеми руками соборних отців — згадаємо Львівський Собор 1946 року, який «розпустив» Греко-католицьку церкву.) Дуже вірогідно, що на Соборі будуть присутні переважно представники УПЦ МП, але прийняті рішення щодо ліквідації УПЦ КП і УАПЦ все рівно вважатимуться чинними.
Не треба нагадувати, що дії уряду можуть пересікти межі конституційних законів про свободу совісті та про взаємну незалежність церкви і держави. Втім, тактика розв’язання церковних проблем на державному рівні є традиційною для стосунків Церква-Держава у православ’ї, починаючи з часів Вселенських Соборів. Неможливо уявити подібні втручання держави у справи протестантських церков або Католицької церкви.
Важко бути пророком в українських православних справах. У найкращому разi, ще одна урядова спроба закінчиться нічим, тобто збереженням існуючого непривабливого Status Quo. У більш драматичному варіанті можна передбачати розгалуження розколу. Абсолютно ясним є тільки одне. Якщо єдина Православна автономна церква України буде-таки сформована і визнана, то надання їй Московською церквою незалежності (автокефалії) можна очікувати тільки «в кінці часів».
