Петро Бевза спантеличив художницькі кола Києва. Вірніше, його вернісаж, який називається дещо загадково для непосвячених. «ЦКI чи Образи повільного щастя» — древньоруське скорочення слова «дошка», оскільки саме дошками іконописці називали свої твори, які писали на дереві, покритому спеціальним ґрунтом — левкасом.
Природно, що не назва викликала непідробний інтерес до нового циклу робіт талановитого митця, а тема та її втілення. Петро Бевза — живописець. Працює в галузі ленд- арту та фотографії. Магія природи в усіх її проявах — суша і море, рівнина і гори — основа творчості митця. «Довкіллю не потрібні ідеї. Вони вже закладені в ньому. Їх необхідно лише виявити, акцентувати», — сказав колись Петро. Нові роботи Бевзи про інше. Їх можна «назвати сакральним малярством, а можна — сучасним мистецтвом, все залежить від точки відліку» — так написав про цей, у певному сенсі експериментальний досвід художника санкт-петербурзький мистецтвознавець Олександр Лучак. Коли я отримала запрошення на виставку Бевзи і побачила його картини в інтернеті, перше, що мене вразило — тло під іконописними ликами. Воно було виписане скрупульозно й нагадувало за структурою домашні килимки, які можна побачити в будь-якому сільському українському будинку. Яким же було моє здивування, коли з’ясувалося, що й насправді Петро Бевза писав не на полотні, а саме на рядні, на доріжках, сплетених рідними бабусиними руками. На питання, як спала йому на думку така оригінальна ідея, Петро відповів: «Як і багато що в житті, все вийшло спонтанно. Причому, досить прагматично. Я багато спілкуюся з колекціонером і продюсером Богданом Батрухом. Одного разу він показав мені проект церкви, в будівництві якої брав участь. І я його розкритикував на свою голову. Богдан відреагував своєрідно, запропонувавши зробити ескізи. Я погодився. У звичній схемі сакрального малярства оклад повинен бути золотим, оскільки саме золоте тло символізує Вічність. Я ж не претендую на роль іконописця, і тому вирішив іти своїм шляхом. Замість полотна взяв за основу те, що в прямому значенні лежить під ногами. Домоткані килимки, які в’язала і моя бабуся, і бабуся моєї дружини, і багато хто інший. Вічність у нас під ногами. До неї, крім Творця, мають стосунок і наші предки. Можливо, коли-небудь скажуть, що й ми щось створили в цьому житті».
Вернісаж у «Триптиху» — «ЦКI чи Образи повільного щастя» — своєрідний іспит для Петра Бевзи. Свій, власне, революційний досвід написання ікон він вирішив перевірити на колегах-художниках, мистецтвознавцях, галеристах. Його роботи ще ніхто не бачив. Навіть Богдан Батрух, який спровокував ідею. Церкву в селі Липівка Макарівського району Київської області ще не побудовано. Можливо, ми побачимо там фрески, які розпише київський митець Петро Бевза. Але навіть якщо цього не трапиться, в накладі не опинимося, оскільки — подобається його новий проект комусь чи ні — відкрили для себе абсолютно незвичайного Бевзу.
Тетяна Савченко, директор галереї «Триптих», каже: «Петро Бевза регулярно дивує культурне співтовариство нашої країни. Та, мабуть, і Європи, не побоюся цього слова. Сьогодні ж він просто приголомшив мене абсолютно новим малярством. Не беруся давати проектові якісну оцінку. Його роботи — неочікувані. І не лише для мене. Їх хвалять, лають, про них сперечаються. І це вже дуже добре. Петро в певному сенсі — дитя природи. Він пише її із задоволенням, із захопленням. Нинішня виставка — емоційний стрибок у протилежний бік. Мабуть, на даному етапі життя йому це було необхідним. Можливо, скажу інтимні речі, але оригінальність проекту, на мій погляд, не лише в потребі написати ескізи для церкви. Петро недавно втратив маму, яку дуже любив. І вибір своєрідної текстури замість полотна, можливо, також уклін сина найріднішій людині. До речі, у вернісажу є присвята конкретним людям, тепло чиїх рук тепер збережеться в його роботах. Це — Степанида Іванівна Пархоменко, Софія Михайлівна Іваненко, Неллі Іллівна Ванчуріна. Петро Бевза — надзвичайно талановита й шукаюча людина».
Додам, що роботи митця знають не лише в Україні, але й у Грузії, Литві, Польщі, Словаччині, Німеччині, Швейцарії, Франції, Швеції, Америці. Гадаю, ми ще неодноразово почуємо й прочитаємо про Петра Бевзу. Можливо, неоднозначні, але щирі й зацікавлені слова. Принаймні, можу сказати про себе. Я відкрила митця декілька років тому, коли ми ще не були знайомі. На персональній виставці, яка називалася «Теодозія». Це були реалізовані в малярстві спогади митця про мандрівки Кіммерією, південно-східним Кримом, який відомий сьогодні як Велика Феодосія. У перекладі з грецької — Богом дана. Ці благословенні місця в усі часи притягали до себе великих митців. Крім того, Феодосія — моя батьківщина. Краще місто на Землі. І мені хочеться дізнатися, якою її побачив уперше непередбачуваний Петро Бевза.
