Організатори Київського міжнародного кінофестивалю, що днями проходить у нашій столиці, на приуроченій його відкриттю прес-конференції не втомлювалися повторювати, що град наш стольний гідний мати солідний кінофорум. Нагадування про те, що в Києві вже є «Молодість», парирував Богдан Ступка, президент КМКФ: «Наш фестиваль є зрілістю». Оцінивши дотепність Богдана Сильвестровича, критики в те, що перший фестиваль (тим паче, поспіхом організований в умовах економічної кризи) ось так відразу може стати зрілим, не повірили. І взялися дружно його критикувати вже в день відкриття, яке відбулося в Театрі ім. І. Франка. Тим більше, що приводів і причин для цього він дав більше, ніж достатньо.
Передусім дивним виявився фільм, яким відкрився новий київський кінофестиваль. «Дивною» свою документальну картину «Рембрандт: я звинувачую» як для відкриття фестивалю ігрового кіно вважає і сам її творець Пітер Грінуей. Британський режисер, котрий мешкає наразі в Амстердамі, особисто прибув до Києва, де не лише представив публіці свій останній фільм, але й провів прес-конференцію для журналістів і майстер-клас для студентів. «Рембрандт: я звинувачую» є ще однією провокаційною спробою режисера розширити можливості сучасного кінематографу, звільнити кіно від «тиранії» чотирьох його складових: «тексту», «кадру», «акторів» і «камери».
Зробивши демократичні цінності західного світу — який довів ідеї свободи та права до абсурду — такою собі релігією, Грінуей одержимий бажанням не тільки особистого звільнення від будь-яких авторитетів. Він жадає звільнити кіно від найменшої залежності навіть від диктату камери, яка, як і звична рамка кадру, звужує зображуваний світ (як це зробити, він сам заледве може пояснити). У «Рембрандті...» режисер із завидним знанням предмета і завзятістю повністю поглинутого ним мистецтвознавця досліджує знамениту картину голландського майстра «Нічна варта», один із персонажів якої був убитий. Як і його літературний співвітчизник — Шерлок Холмс, цей детектив-режисер вивчає всі найменші деталі предмета (в цьому випадку картини), що потрапили в його поле зору, намагається збагнути мотиви зображених на полотні тридцяти чотирьох персонажів, щоб урешті-решт переконати нас у перевазі візуального сприйняття життя. На його думку, через те, що ми звикли сприймати все через текст, через прочитане або почуте слово, ми не здатні бачити навколишній світ у всій його повноті. Грінуей, услід за Рембрандтом, що звинуватив зображених у «Нічній варті» персонажів у змові та вбивстві, звинувачує сьогоднішнього глядача в неуцтві, в небажанні вникнути у всю тонкість візуальних образів довкола нас.
Пітер Грінуей, ідеї якого багатьом можуть здатися дуже радикальними (нам би навчитися спершу знімати хороше традиційне кіно, а потім уже боротися із зашкарублими традиціями), самою лише своєю присутністю на кінофестивалі привніс у нього солідність. Як, утім, і Кшиштоф Зануссі, котрий очолив журі, на суд якого було представлено чотирнадцять картин, серед них — і дві українські: «Таємничий острів» Володимира Тихого і «Контракт» Віри Яковенко. Розмова про якість відібраних на конкурс картин попереду, зараз лише відзначимо ту недолугість, через яку перший Київський міжнародний фестиваль виглядає щонайменше дивним. За винятком російських «Юнкерів» (режисер Ігор Черницький), прем’єра яких відбулася у «Жовтні», вся конкурсна програма демонструвалася у відеоформаті в конференц-залі одного з київських готелів і, відповідно, була доступна тільки членам журі та півтора десяткам рецензентів, які відвідали її. Це, звісно, неминуче додало фестивалю містечкового характеру.
На жаль, хоч гість фестивалю Марк Рудінштейн просив журналістів не звинувачувати, а навпаки, підтримати його організаторів, уникнути критики на їхню адресу дуже важко. Надто вже незрілим, вразливим виявилося їхнє дітище, яке за прогнозами песимістів до наступного року може й не дожити. Тим більше, що саме його виникнення деякі скептики, котрі не вірять у вільні від користі наміри українських політиків і олігархів, від яких залежить фінансування таких дорогих та клопітних заходів, як кінофестиваль, пов’язують із майбутніми виборами. Тож увесь критичний запал цієї статті хотілося б адресувати не стільки на адресу організаторів Київського міжнародного кінофестивалю — звичайно, він потрібен нашій столиці! — скільки тим українським політикам і бізнесменам, які вважають себе елітою нації, але при цьому лишаються дуже далекими від мистецтва й культури.
