У п’ятницю в Колонному залі відбувся літературно-музичний
вечір «Киев — Родина нежная», присвячений життю і творчості Олександра
Вертинського. Його підготували артисти Харківської філармонії: соліст Олег
Дзюба, піаніст Олександр Скляров та музикознавець Наталя Антонова.
Пісні Вертинського пронизують все ХХ сторіччя. При всій
їх начебто легкості, не багато хто з акторів, які бралися їх виконувати,
можуть похвалитися творчими перемогами. Наскільки сьогодні романси російського
шансоньє, що народився в Києві, тут же почав виступати, а зробив своє ім’я
в дореволюційній Москві і отримав фантастичну популярність на еміграції,
співзвучні нашому часові? Судячи з теплого прийому публіки, що зібралася,
інтерпретації О. Дзюби багато кому сподобалися. А може, глядачі просто
скучили за тонкими і екзотичними романсами, що роблять наше буденне життя
вишуканим і елегантним?
Назву програми — «Киев — Родина нежная» обрано невипадково:
так називається знаменитий вірш Олександра Миколайовича, написаний ним
після майже 25-літнього поневіряння за кордоном. Для Вертинського слова
«Батьківщина» і «Київ» були наповнені трепетом. Це вогнище, де він, поблукавши
світами, відігрівався душею: «Я готов целовать твои улицы, прижиматься
к твоим площадям».
Ще живі глядачі — свідки тріумфального київського виступу
Вертинського 1956 року. Збереглися записи і плівки, що дають можливість
уявити, як працював на сцені Олександр Миколайович. Його неповторний шарм
аристократа, його легку гаркавість, знаменитий політ рук, що доповнює кожне
слово... На його концертах публіка доходила до екстазу. Добре, вразливі
дамочки непритомнiли, але й чоловіків майстер буквально доводив до сліз.
Тому вокалістові, що ризикнув співати новели Вертинського,
треба мати певну зухвалість. Є два шляхи: менш вдячний — копіювати манеру
свого кумира, другий — спробувати знайти власний стиль. Олег Дзюба спробував
уникнути крайнощів. Він не спотворює мелодію новомодними аранжуваннями,
коли першоджерело неможливо впізнати, а співає так, як створив автор, але
при цьому — зі своїми інтонаціями.
Безперечним успіхом вечора стали літературні вставки, коли
Н. Антонова перед виконанням романсу знайомила слухачів iз подробицями
життя автора і створення того чи іншого твору. Потрібно зазначити, як тонко
розставляв музичні акценти О. Скляров. До речі, працюючи над піснею «В
степи молдаванской», піаністу довелося буквально реставрувати мелодію,
оскільки з нот існував лише один рядок і лише записи на платівках.
У двогодинній програмі прозвучали знамениті «Ваши пальцы
пахнут ладаном» і «Лиловый негр», які «сумний П’єро» колись присвятив актрисі
німого кіно Вірі Холодній, пісня, що принесла небувалий успіх її автору
— «То, что я должен сказать» (історія її написання пов’язана з Києвом,
коли безвусих юнкерів послали на вірну смерть), також популярні — «Мадам,
уже падают листья», «Прощальный ужин» і, звичайно ж, супершлягери Вертинського
«Танго магнолия», «Чужие города», «Доченьки» і «Эй, друг гитара».
За словами актора, до цього концерту він готувався п’ять
років. Одного разу на гастролях у Польщі до Олега після виступу підійшли
музиканти й подарували збірник пісень Олександра Миколайовича. Вони попросили
до наступного його приїзду підготувати романс «Пани Ирэна», вважаючи, що
в Дзюби повинно вийти. Гортаючи збірник, співак зацікавився й іншими творами.
Саме з цього моменту він буквально закохався в романси Вертинського й поступово
став їх виконувати.
Репертуар Олега Дзюби різноманітний. У нього чотири сольнi
програми. Крім старовинних і сучасних російських романсів, він співає твори
українських композиторів. Стверджує, що вибирає тонку, ажурну музику. «Я
представник української вокальної школи, — підкреслює артист. — Закінчив
Київський інститут культури, потім Харківський інститут мистецтв». Протягом
десяти років Олег поєднує виступи в Україні й Росії з роботою за контрактом
за рубежем. Він співав у Бельгії, Німеччині, Франції, США та Югославії.
І ось нарешті — дебют у Києві.
