У четвер, як вже повідомлялося, в міській в’язниці Сакраменто (США) покінчив життя самогубством Микола Солтис, котрий 20 серпня 2001 року зарізав шестеро членів своєї сім’ї. Ця подія могла б пройти непоміченою у нас, якби Солтис не був громадянином України. Ми вже майже звикли до того, що негативні вчинки наших громадян за кордоном відбиваються насамперед на іміджі нашої країни — хоч то будуть наші моряки-наркокур’єри чи то пілоти «африканських авіаліній». Але чи насправді сприйняття країни за її кордонами настільки залежить від поведінки однієї людини? І чи не поспішають наші ЗМІ нас запевнити у цьому? Про всі сторони цього явища — у бліц-інтерв’ю з журналістом Ольгою ГЕРАСИМ’ЮК («1+1»), котра спробувала у своїх програмах розібратися у справі Миколи Солтиса, і не тільки має свої переконання щодо впливу цієї справи на імідж нашої країни, а й могла реально у цьому пересвідчитися за океаном.
— Чому ми звикли вважати, що імідж нашої країни залежить від вчинків окремих людей?
— З одного боку ми такі є. У нас навіть досі часом почуєш: «Що ти робиш? На тебе іноземці дивляться». Ще, здається, недавно студентів виганяли з вузів — за звичайну сварку з іноземним студентом, бо це плямувало авторитет держави. Іноземці, що сюди приїздили, завжди почували себе тут господарями. Та і тепер, коли вже багато чого помінялося з відкриттям кордонів і зміною в державному устрої, наш громадянин зберіг усвідомлення «свого місця» — воно трохи ззаду і збоку. А також засвоїв досить кумедну звичку — першим, коли ще ніхто не встиг якось кваліфікувати ту чи іншу подію, в’їдливо критикувати черговий «удар по іміджу України», передаючи це, звісно ж, одразу в російські (це святе) й західні ЗМІ. Щоб там знали — хохли не всі, є, мовляв, люди, які рішуче борються з цією ментальністю й відмежовуються. Це, очевидно, питання для дослідження соціопсихологами цієї особливості нашої народної психології.
Дуже часто світ ніяк не пов’язує те, що відбулося, з національністю того, хто скоїв щось недостойне чи жахливе. Судять — людину, що вчинила щось негідне, а не пояснюють її дії особливостями національної ментальності, як це було, до речі, у нас заведено досі: українець — хитрий, дурний і зрадливий, узбек — тупий і «по-русски ни бум-бум», не будемо вже про євреїв, а також окремо — про молдаван, прибалтів і т.д..
Перш за все, думаю, наші самі ЗМІ вирішують, що є шкідливим, а що ні для іміджу цілої країни. І читач, чи глядач потім сприймає це, як належне. Я маю право так казати — бо пересвідчилася в цьому, працюючи з цією темою. Я запитувала з того боку кордону у споживачів інформації, чи пов’язують вони з Україною те, що, наприклад, зробив Солтис. Кажуть: «Ну що ви — ми просто вражені тим жахом, але це міг зробить не обов’язково українець, що ви таке говорите!».
— Минулого тижня ЗМІ повідомили про двох британських військовослужбовців, котрі вчинили хуліганський вчинок у столиці Литви. У Британії до цього поставилися, як до простого хуліганства — і згідно цього покарали винних. Можна собі уявити реакцію на подібний вчинок українцiв у нас. Можливо, наш імідж такий вразливий від нашої власної вразливості?
— Часом я думаю — якби дядечко Фрейд почитав деякі викривальні кореспонденції в наших газетах, він просто підстрибував би, потішений таким валом матеріалу для аналізу. І справді, якщо українець десь плюнув на паркет на балу — він однозначно жлоб. Якщо п’яний британець — часом це милий предмет захоплення людською розкутістю в світській хроніці, тим більше, що за науковими даними британських жлобів не буває.
Все залежить від того, як ми самі оцінюємо себе. І те, що зараз Україна взялася захищати права навіть упосліджених своїх громадян, що скоїли злочини поза кордонами — це також предмет для іронії. Я згодна, що хотілося, аби так само захищали права всіх добропорядних людей. Але до усвідомлення того, що кожен має право на права треба ще вміти піднятися. Поки що це досяжне лише для віруючих людей. А от преса, пишучи про те, що українські дипломати беруть на контроль права в’язнів у Штатах, Таїланді, а тепер ще десь в Еміратах, в’їдливо іронізують, що, а як же, мовляв, — в Європу ж премося, треба ж створити видимість, хтось хоче кращим здатися, ніж є і т.д. Так, ми не звикли поважати свою державу. Вона не давала нам для цього ніяких підстав. Те, що, фігурально кажучи, десь американського громадянина в Африці страус щипне за литку — це може бути предметом занепокоєння цілої нації і топ-сторі на ТБ. Це правильно — кожен Джон захищений цілою Америкою, це в свідомості найменшого штатівського малюка. Наш Іван — це встид для цілої держави , і так ми виховуємо нові і нові покоління. І в принципі, Іван уже так і запрограмований.
Що стосується ж ЗМІ, то між «нашими» й «їхніми» також є істотна відмінність. Якось у Вашингтоні я була на одному журналістському заході, і мої колеги з різних континентів нападали на керівника СNN: «Чому ви не дбаєте про наші інтереси? Чому сто разів на день можете передавати на весь світ про те, що у вас якийсь маленький літачок упав, і ми мусимо спостерігати лише цю трагедію, коли в нас тут у самих криваві вибори, війна?» Він відповів так: інтереси американця — понад усе, і ми передамо цю інформацію навіть на забутий Богом острів, де в єдиному готелі поселився єдиний американець — ми поставимо йому там сателіт СNN. А Ваші проблеми — хай цікавлять вас. Ми живемо в іншій державі…
— «День» писав про ваші програми про Cолтиса. Вже відомо, як закінчилося його життя. Солтис — один з українців. На що вплинула ця подія?
— Солтис був громадянином України. Він не перебував на посольському обліку, але дуже багато наших громадян, які виїжджають за кордон, не стають на цей облік. Це не є порушенням — просто це ускладнює контроль та надання допомоги нашим громадянам посольством. Генеральний консул посольства України у Вашингтоні Валентин Наливайченко надзвичайно професійно контролював ведення розслідування справи, перебуваючи в дуже коректному контакті з усіма задіяними сторонами — це був приклад того, як наші дипломати мають працювати. Що ж стосується власне злочину, скоєного Солтисом, то американці, на відміну від нас, були вражені жорстокістю скоєного, а не національністю того, хто це зробив. Лише поодинокі обивателі зробили якісь висновки про українців, яких там сила-силенна живе й славиться надзвичайною роботящістю й невибагливістю. Але висновків про «страшну» Україну я там не чула. Цей висновок про те, що ми «острамилися» на весь світ, перш за все, зробили ми самі. Хоча в психології й психіці вбивці, а тепер і самогубця потрібно покопатися. Однак за статистикою середня поширеність злочинів подібного типу в усіх країнах приблизно однакова. В Америці подібні історії відбувалися і відбуваються, на жаль, і тепер. Але я думаю, що до іміджу цілої держави це не має жодного відношення.
