Хай мене вибачать усі мої соратники по рок-самвидаву. Хай не образяться давні друзі, з якими я казився під «Секс Пістолз» і курив заборонені речовини під «Вельвет Андерграунд». Сподіваюся, мене зрозуміють знайомі панки, блюзмени і металісти. Але я мушу зробити це зізнання.
Так ось: моїм першим коханням у так званій сучасній (легкій, естрадній, поп-, рок- — називайте, як хочете) музиці були не «Бітлз». І не «Роллінг Стоунз». І навіть не «Машина врємєні» (ці були другими, одночасно з «Пінк Флойдом», світла їм, тобто «Флойдам», пам’ять). Ні. Першою була «Абба». Маю деяке сподівання, що читачу/глядачу навколостуденського віку ця назва щось усе ж таки говорить, а то доведеться писати ще окрему історичну розвідку. Інакше кажучи, є шанс, що під час демонстрації мюзіклу «Мамма міа!» кінотеатри не перетворяться на клуби для тих, кому за 40. Правда, концертний фільм про «Аббу» виходив ще на радянські екрани за ранньої перебудови, але відповідні органи невідомо якого дідька припинили прокат. Так що, по суті, «Мамма Міа!» є першим повноцінним кінопришестям шведської четвірки до нас, нехай там співають не оригінальні виконавці, а актори.
Сюжет простенький, як завжди у мюзіклах. Двадцятирічна Софі (Аманда Сейфрайд) перед своїм весіллям розсилає запрошення трьом чоловікам, один з яких, імовірно, є її батьком; можливо навіть, що це Сем, якого грає екс-агент 007 Пірс Броснан. Адже двадцять років тому Софіїна мати Донна (Меріл Стріп) вела легковажний спосіб життя і гуляла аж із трьома хлопцями водночас. Інколи надмірний вибір не кращий за його відсутність, отож Софі так і виросла без батька. І ось нині дівча намагається виправити несправедливість долі. Донна ж до певного часу не здогадується навіть, що трійця її колишніх кавалерів прибула на острів, де вона керує стареньким напіврозваленим готелем.
Головне у мюзиклі — співи та танці. Слухати знайомі до останньої ноти хіти у виконанні хай і відомих акторів доволі незвично, а у виконанні чоловіків, особливо Броснана, — дуже дивно. Адже «аббівські» пісеньки — то переважно жіночий репертуар, і у Броснана він обертається на доволі плаксиві номери. Та й куди там американським зіркам до голосистих шведок. Але цю нестачу виконавці компенсують суто акторським шармом, і це їм вдається, надто ж Крістін Баранскі у ролі Тані; якщо Донна смішною, чарівною і сексуальною буває не завжди, то ця її подруга — постійно. А ось Аманда Сейфрайд на тлі старших колег відчутно програє. У неї начебто і роботи небагато — зіграти таке собі легковажне закохане дівчисько, але натомість виходить дівчисько безмозке і набридливе; весь потенціал її перевтілення — то постійне стріляння оченятами, хихотіння і верещання. Вона надзвичайно одноманітна, до того ж, щойно з’являється в кадрі, її якось одразу стає забагато. На щастя, основні пригоди випадають на долю Донни з подругами. До принад фільму слід зарахувати і колективні сцени зі співами та танцями, що зроблені майстерно і дотепно.
Загалом же у режисера Філліди Ллйод, котра має переважний досвід у музичних постановках на сцені, вийшов не стільки навіть мюзікл, скільки щось зовсім уже нехитре, яке — за всіх жанрових відмінностей — дуже хочеться назвати опереткою. Багатьом не сподобається — все ж таки то не «Абба», а її відтворення. Але чимало персон таки ностальгічно зітхнуть у напівтемряві залу...
