Початок серпня 1937 року — це той хронологічний рубіж, від якого більшість сучасних істориків ведуть відлік нової, ще більш потужної, більш жахливої хвилі Великого терору. Саме тоді по лінії сталінських каральних органів — передовсім НКВС — були спущені розроблені особисто «вождем всіх народів» та його оточенням «рознарядки» кількості майбутніх розстріляних «ворогів народу», майбутніх сотень тисяч, мільйонів жертв, які належало знищити, бо вони тим або іншим чином заважали вождю. Юридичні норми судочинства, які й так були, по суті, перетворені на фарс ще в 1934 році, після вбивства Кірова, тепер фактично геть знищувалися; створені «трійки» виносили смертні вироки з небувалою у світовій історії швидкістю (часто «засідання суду» тривало лише 15-20 хвилин...).
Вістря цих репресій (офіційно оформлені вони були відповідним таємним наказом НКВС СРСР, що вийшов рівно 72 роки тому, а політично — у промові Сталіна на пленумі ЦК ВКПб у лютому 1973 року) було скеровано проти національної інтелігенції радянських республік, а також військових та партійних кадрів. Для українців цей терор насамперед висвітлюється у страшному слові «Соловки». Згаданий таємний наказ НКВС послужив смертним вироком для сотень кращих українських інтелектуалів, серед яких — Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Матвій Яворський... Особливої лютості вони набули у листопаді — бо так «відзначали» 20-ту річницю Жовтня. Є всі підстави вважати масові розстріли другої половини 1937-го року логічним продовженням трагедії року 1933-го. Тоді холоднокровно вбивали годувальників нації, тепер — її мозок!
Український Інститут національної пам’яті третій рік поспіль споряджає експедицію до урочища Сандармох та на Соловецькі острови — такі страшні, проте знакові для українців місця. Серед паломників, які цього року відбули до місць висилки та страти української інтелігенції, родичі репресованих, працівники Інституту пам’яті, науковці, студенти.
