Дніпропетровський музей «Історії лоцманів Дніпровських порогів» відсвяткував новосілля. Він розташований у селищі Лоцманська Кам’янка на південній околиці міста. Два десятиліття тому музейну експозицію почав збирати колишній в’язень сталінських концтаборів Григорій Омельченко, якого називали «останнім лоцманом». Ще в молоді літа Григорій Микитович, разом із батьком та односельцями, сплавляв плоти та човни через бурхливі пороги. У XVIII столітті Кам’янку було засновано запорізькими козаками, нащадки яких до часів радянської влади займалися лоцманською справою. Місцева лоцманська громада мала своє самоуправління та зберігала старовинні звичаї. Екзотична професія існувала, доки через спорудження Дніпрогесу на початку 1930-х років не було затоплено Дніпрові пороги. Тимчасово лоцманярство відродилося під час війни, коли греблю електростанції було зруйновано, однак тривало це недовго. У перші роки незалежності України колишній вчитель географії Г. Омельченко почав записувати спогади своїх односельців та збирати експонати, з яких і утворилася невеличка музейна експозиція. Розміщена вона була у старому приміщенні, яке останнім часом вкрай потребувало капітального ремонту. Селищна громада неодноразово піднімала питання про створення повноцінного музею історії лоцманської справи. Нове приміщення для нього виділили в місцевому Будинку культури, який височіє в центрі Лоц-Кам’янки на місці козацького православного храму. Оновлена експозиція, що складається майже з 200 експонатів, тепер знаходиться під дахом комунального закладу.
«Останнім часом наш музей збагатився цікавими експонатами, які ми збираємо по місцевих оселях. Це якорі та весла, одяг лоцманів, розписні скрині, багато глечиків, вишивані сорочки, народні картини і, звичайно, десятки фотографій, грамоти, документи. У мене є спеціальний день, коли я відвідую домівки, розмовляю з односельцями та шукаю цікаві експонати. У цій справі мені допомагають пенсіонери-активісти, які переймаються справою збереження історичної та культурної спадщини», — розповідає завідувач музею Віра Бовкун. Місцевий учитель історії Олег Воронько — нащадок одного з лоцманських родів. Він збирає не лише речі, але й відомості про життя лоцманської громади. «Колись у цій місцевості жили дуже заможно. Адже за важку та небезпечну лоцманську справу платили непогані гроші. Крім того, влітку та взимку, коли сплаву через пороги не було, лоцмани займалися іншими ремеслами — серед них були славні ковалі та шевці», — розповідає вчитель. Половину свого заробітку від сплаву дніпровські лоцмани залишали у громадській касі за прикладом запорізьких козаків і витрачали її на загальні потреби, будівництво церков та шкіл. Взаємовиручка та підтримка були головними принципами лоцманського співжиття, розповідає історик. У Кам’янці й досі живі люди, які в дитинстві бачили Дніпрові пороги і лоцманське життя. Пам’ять про справу предків не вмерла й сьогодні. Цікавим є й такий факт — сто років тому саме в Лоцманській Кам’янці знімали перший український історичний фільм «Запорозька Січ». Режисером цієї стрічки став піонер національного кінематографу Данило Сахненко. Консультував кіношників тодішній директор Катеринославського історичного музею, знавець козацької історії Дмитро Яворницький, а козаками були мешканці Лоцманської Кам’янки. Зараз у Дніпропетровську намагаються відродити цей фільм. Натурні зйомки восени минулого року знову тривали у Лоцманській Кам’янці. Творчий колектив сподівається показати цей фільм уже незабаром — прем’єру обіцяють у Києві та Дніпропетровську.
