Про те, що під горбиком обабіч дороги державного значення Київ — Ягодин лежать невинно убієнні, в селі знали всі й завжди. Раїса Андріївна Новосад, яка прийшла в село вчителювати ще 1967 року, почула цю історію від своєї свекрухи. А опісля й сама була свідком, як учителька місцевої початкової школи Ольга Архипівна Клімчук разом з учнями доглядала цю могилу. Доглядала і родина Гапонюків. Тут цвіли «півники», як у народі називають іриси, а чоловік Ольги Архипівни навіть спорудив невелику огорожу. Навколо могили росли високі дерева. Десь на початку 1970-х років з полів колишніх боїв на сільське кладовище почали переносити могили загиблих червоноармійців. Ольга Архипівна звернулася до районного військкомату, аби перенесли і прах похованих у могилі над дорогою. Та почула наполегливу вимогу забути про неї взагалі...
Офіційних архівних даних про людей, яких там поховано, й досі не виявлено. Як сказав на відкритті пам’ятника голова Волинської облдержадміністрації Борис Клімчук (син Ольги Архипівни), катів уже давно судить Господь, і навіть немає держав, які тоді існували й ворогували. Надто скупо, зважаючи на реалії життя, розповідали про те своїм дітям і батьки. Проте таки розказували, та й живі ще очевидці тих подій. Волинська обласна комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій спільно з Ковельською райдержадміністрацією і краєзнавцями зібрала матеріали щодо жертв, обставин загибелі та з’ясування осіб загиблих. І Раїса Андріївна Новосад (зі слів свекрухи), і Павло Антонович Глушейко, і Микола Максимович Варчик, Ганна Іванівна Мельничук, Іван Іларіонович Вовдюк, Марія Прокопівна Савищук нині свідчать, що поховані в могилі були в’язнями тюрми, бо мали на собі тюремний одяг. Усі були українцями, бо розстріляли їх конвоїри-поляки (кавалеристи), ймовірно, налякані воєнними подіями. Можливо, що й були вони членами Компартії Західної України, бо коли люди возами привезли їхні тіла з лісу, де їх спіткала смерть, і хоронили над дорогою, то на похороні виступав місцевий комуніст Степан В’юн... Ховали ж 20 вересня 1939 року.
«Тут спочивають 23 українці, які загинули у вересні 1939 року. Вічна їм пам’ять!» — такий напис тепер зможе прочитати той, хто пройде чи проїде мимо цього скорботного місця. Незадовго до цієї події на старому польському цвинтарі поблизу колишнього села Острівок, що в Любомльському районі, було проведено церемонію перепоховання жертв польсько-українського конфлікту 1943 року. Пам’ятник на братській могилі так само невинно убієнних мають незабаром відкрити за участю президентів Польщі та України. Проте вже три роки відкладається відкриття пам’ятника загиблим у такому ж етнічному конфлікті українцям у селі Сагринь, що на теренах сучасної Польщі... Тому після Острівка багато людей були здивовані: чи потрібен паритет у такій делікатній справі? Бо якщо на Волині є вже не один меморіал загиблим полякам, то так само загиблі українці ще чекають на вшанування їхньої пам’яті. Село Гончий Брід, яке сусідить з Волею-Любитівською, поляки двічі пробували знищити. Першого разу напали вночі, але спалили лише кілька хат. А наступного разу було знищено понад 60 людей, які серед білого дня працювали на косовиці... Борис Клімчук каже, що нині не слід з’ясовувати, хто вселив диявола в душі людей, які ще вчора були добрими сусідами. Бо нам залишаються тільки пам’ять і пам’ятники. Під час різанини в Гончому Броді загинув і його дід. А в поляка Леона Попика, який керував розкопками в Острівку, теж загинули рідні...
— Ми пробачили одне одному ці жертви, — каже Борис Клімчук, повідомивши, що й у Гончому Броді буде споруджено пам’ятник українцям, які стали жертвами міжетнічної братовбивчої різні.
