Унікальному Чернівецькому музею буковинської діаспори виповнюється 10 років. На жаль, в Україні це єдиний культурно-просвітницький заклад, вся експозиція якого присвячена надзвичайно важливій темі — історичній долі української діаспори.
Ідея створення музею втілилась на Буковині зовсім не випадково. Адже слово «діаспора» у перекладі з грецької означає «розсіювання». А саме Західна Україна і, зокрема, цей край стали джерелом кількох потужних хвиль української еміграції. Нині не один мільйон наших земляків проживає у Канаді, США, Японії, Австралії, у Европі й навіть на Тайвані.
Зібрані за 10 років матеріали розповідають про місце нашої імміґрацїї у світовій спільноті, про внесок українців у розвиток тих держав, які стали для них прихистком. Тоді, влітку 1992-го, до створення музею долучилися відомі представники буковинської діаспори. Зокрема, виходець iз Буковини 24-й ґенерал-губернатор Канади Рамон Джон Гнатишин. Його дід Михайло з дружиною та двомісячним сином Іваном на початку ХХ століття виїхали до Канади. 1992 року ґенерал-губернатор відвідав Буковину, побував на батьківщині предків — у селі Вашківці. Передав до музею чимало цікавих матеріалів, а у книзі відгуків записав, що Музей діаспори — то «пам’ятник відважним і невгамовним».
Чимало допомогла в укладанні експозиції народна майстриня з Відня — відома вишивальниця Ксенія Колотило, яка подарувала музею свої роботи. Вона чи не єдиний у світі художник, який створює свої картини... голкою, вишиваючи їх на полотні. Пані Ксенія, попри поважний вік, щороку повертається в Україну, знаходить сили для підтримки музею. Вона подарувала музеєві ряд оригінальних досліджень з історії України та Буковини, над якими протягом всього життя працював її чоловік — віденський професор, історик Василь Колотило.
На жаль, зараз Музей буковинської діаспори переживає не найкращі часи. Якщо 10 років тому, на зорі незалежності, було відчутним бажання багатьох державних та політичних діячів допомогти унікальному музею, то сьогодні ті благородні пориви, м’яко кажучи, пригасли. Нинішньому директору Олександру Вілянському та його колегам доводиться перейматися прозою життя — ремонтом і опаленням, боргами за електроенергію і газ, впорядкуванням території тощо.
