Позавчора в Будинку кінематографістів відбулася прем’єра документального фільму Олеся Саніна «Гріх». І прямолінійність назви, і заявлена тема «Фільм є складанням останнього іспиту перед вчителем — Леонідом Осикою. Його сенсом стала довга історія гріха перед власною землею та його спокути» — усе давало підстави очікувати від стрічки важкого натужного пафосу з емоційно форсованим закадровим читанням. Санін зробив інакше — всі гучні слова проказав пошепки, знівелювавши патетику до одкровення.
КОРОТКО
«Гріх» — картина про те, як Леонід Осика 1968 року знімав у селі Русів фільм «Камінний хрест» за новелою Василя Стефаника. Для зйомок Осика умовив священика провести панахиду без покійника, що є за каноном великим гріхом, який режисер не вагаючись взяв на себе. Так виник один з найграндіозніших шедеврів українського кіно, в якому знімалися майже всі селяни Русова. «Я хотів показати «Камінний хрест» в клубі імені Стефаника, що знаходиться в колгоспі імені Стефаника, де виросло вже ціле покоління, яке ніколи не бачило фільму Осики», — говорив Санін напередодні зйомок. Кожен житель Русова знає не тільки історію Івана Ахтемійчука, який поставив собі камінний хрест на рідній землі, від’їжджаючи до Канади, але й майже легенду про те, як у їхньому селі колись знімалося кіно.
СИЛЬНО
Навіть професіонал не завжди розрізняв, де у фільмі цитати з Осики і де власне кадри, зняті оператором Сергієм Михальчуком, якби не чуйно пійманий його камерою невитравний карб «сучасності» — у скринях зберегли гуцульські строї (ті самі, з легендарного фільму Осики!), але з облич безслідно зійшло якесь інше — якого тепер не буває — наївне осяяння. Пригадується Малковичеве: усе сумнішу душу залишаєм у спадок по собі самотніші й смутніші приходять покоління людей пташок дерев
Недарма Юрій Іллєнко, ще один режисер із покоління титанів, підкреслив на прем’єрі: «Важко поставити щось поруч із геніальними кадрами Осики, але кадри, відзняті Михальчуком та Саніним, гідно витримують таке сусідство» — просто тому, що вони розказують одну історію — люди до гріхопадіння й після, і саме не людина, а люди.
...СТРАШНО
«Справжня українська драма — це не міжособистісні суто людські конфлікти чи екзистенційні поневіряння в лабіринтах «я». Насамперед це конфлікт людини із сакральною силою, міфом. Рід, земля, дім — ось справжні цінності. Якщо не враховувати це як основу конфлікту, то такі шедеври українського кіно, як «Камінний хрест», просто втрачають сенс. Поки цього не зрозумієш, неможливо зіграти українське «бути чи не бути?», — цими словами Олесь Санін пояснює не тільки основну передумову сприйняття фільму, а й те, найважливіше, що потрібно пояснювати сьогодні і, здається, зовсім не вимагало пояснень учора — а про який гріх, власне, йдеться?
Під марш січових стрільців спотикається старий кінь на кам’янистому полі — тягне плуг, той, старий, мабуть, ще від Івана Ахтемійчука. Два кроки — камінь, ще крок — знов урвалася бравурна музика: не виходить бодай борозну зорати у темпі маршу. Санін згадує урок свого вчителя: «Завжди дослухайся голосу ангела, що сидить у тебе на плечі». Останні слова фільму (не запевнятиму в точності цитати): «Я приїхав до Русова, щоб почути голос ангела. А почув лише його шепіт». Останній кадр: Леонід Осика, сильно хворий, переглядає відеострічки. Леонід Осика — сильно хворий...
