Після смерті чоловіка Марія Коваль продала батюшці свою «красоту». Так вона називала увінчану квітниками хату, в якій жила з чоловіком. Покупець розрахувався з половини. Марія Федорівна переїхала у Вінницю, де ще мала квартиру, а гроші поділила на чотирьох дітей, вісьмох онуків та п’ятьох правнуків. Все розійшлось безслідно. Тому, коли батюшка віддав другу половину грошей, діти від них відмовились, а найменший, Анатолій, запропонував мамі зробити якусь пам’ятку про батьківську хату. Так з’явилась ідея викопати в дворі багатоповерхівки, де проживала, криницю.
— Найтяжче було викопати яму для води, в якій охолоджується устаткування бурильної машини, — розповідає Марія Коваль. — Ніхто не хотів, кого не просила. А ще говорять, що немає роботи.
Згодом яму викопали два чоловіки за 50 грн. Ще 800 грн. пішло на солярку, вже не враховуючи оплати за прокопане. Метр в землі — 60 грн., а в камінні — 120 грн. А ще водогiнна установка, каналізаційний стік. Тільки за каркас сторожки над криничкою пенсіонерка заплатила 3 тис. грн. А ще обшила її деревом, покрила жестю, розбила клумби, поклала тротуарну плитку, поставила лавочки. Всієї суми Марія Федорівна навіть сама не може пiдрахувати. Дехто із знайомих каже, що баба з’їхала з глузду, краще собі щось купила б.
— А мені нічого не треба, — розводить руками Марія Федорівна, — діти вивчені, мають свої родини, а нарядів мені вистачить і тих, що є.
Все ж більшість людей схвалили благодійність Марії Коваль.
З ради району міста Марії Коваль принесли грамоту за зразкове облаштування території двору і 150 грн. премії. Рекомендували ще поставити кілька лавочок. На це замовлення подарованих грошей не хватить. За них пані Коваль накупила троянд, інших квітів для клумб, бо що не посадить, то на ранок нема.
— Дзвоники вже цвіли. Виходжу вранці — всі вирвані й тут же на купу складені. Я сіла та й плачу над ними, — пригадує Марія Федорівна. — Але я все одно наведу тут красоту, хоч наші діти й не навчені до неї. Як нема в мене, то щоб не було і в тебе. Але я ж це не для себе роблю, а для всіх. Є, щоправда, й щирі люди, хочуть щось допомогти. Мені тоді на душі легко, що ще не перевелись добрі люді, душевні.
Особлива радість була в день освячення криниці. Місцева влада переносила церемонію двічі. То інше свято було, то прем’єр у Вінницю приїжджав... Все ж криницю освятили, а вода пройшла всі аналізи. Місцевий жек узяв на себе клопоти щодо документiв, пов’язаних iз відкриттям криниці. Виявляється, до цього є діло навіть пожежникам.
— Головне, щоб ніхто не заважав. Допомоги я не прошу, — розповiдає Марія Федорівна. — Завжди розраховую на свої сили.
О сьомій ранку Марія Коваль уже біля криниці. Поливає квіти, обсапує, прибирає в хатинці і так до смерканку. Весь час до кринички йдуть люди. Приїжджають машинами з інших кінців міста. До речі, один iз місцевих ресторанів щодня набирає воду у Марії Федорівни для своєї кухні.
— Мені так приємно, що люди йдуть і йдуть. Я все життя люблю, щоб все було гарно. Щоб зроблене було приємним і на довгі роки лишалось для інших.
Марії Коваль зараз 75 років. Ще вона хоче лишити після себе дитячий майданчик. Вже поставила дві гойдалки, але це тільки початок. Каже, що тільки пiсля завершення цього будівництва, буде мати право вмерти.
