20 березня — не «кругла», проте досить знаменна дата для українців, для всіх тих, хто, шануючи вітчизняну історію, прагне передати її уроки прийдешнім поколінням. Виповнився 371 рік від дня народження Івана Степановича Мазепи, гетьмана України (1678-1709), політика, мислителя, мецената, патріота нашої землі, з ім’ям якого була пов’язана найбільш ѓрунтовно підготовлена, продумана та реальна спроба відновити в повному обсязі українську козацьку державність — найбільш реальна аж до початку XX століття. Мазепа, який очолив цей відчайдушний виступ, став (і значною мірою залишається зараз) символом прагнення українців до державної самостійності — і тому цей лідер вартий пошанування не тільки в ювілейні роки.
Найкращою стислою характеристикою підсумків бурхливого життя й «многотрудної» діяльності Івана Степановича могла б, очевидно, бути, така формула: «переможець у поразці». Тобто, зазнавши політичної та воєнної поразки у конкретних подіях 1708 — 1709 рр., що вкладаються у конкретний відрізок часу, Мазепа (і не меншою мірою його послідовники, приміром Пилип Орлик, 300 років від ухвалення найвищого життєвого здобутку якого — Конституції, одного з перших демократичних правових актів Європи, ми відзначатимемо у квітні цього року) все ж таки духовно переміг Петра! Бо ідея державної суверенності України пережила тлінне тіло гетьмана, знову й знову відроджувалася з кожним наступним поколінням (від Самійла Величка до Григорія Розумовського, від Василя Капніста до автора «Історії русів», від провідників Кирило-Мефодіївського товариства до Михайла Драгоманова, далі — до Івана Франка, Михайла Грушевського, Миколи Міхновського, Симона Петлюри...). У XVII столітті відданих і свідомих прихильників цієї ідеї було одиниці (і не можна було її навіть сформулювати з належною чіткістю) — проте ідея розвивалася, воскресала, міцніла. А значить — виявилася незнищенною.
Проте з цього аж ніяк не випливає необхідність і слушність некритичного ставлення до спадщини Мазепи-політика, його дещо істеричної ідеалізації (ознаки якої ми вже можемо спостерігати). Не забуваймо, що конкретний виступ Мазепи восени 1708 року зазнав у кінцевому підсумку поразки. Чому? Це — основне питання для нас сьогодні. Адже справа, очевидно, не лише в терорі царя Петра, Меншикова та їхніх сатрапів дещо меншого калібру, внаслідок чого суспільство виявилося заляканим («День» свого часу не раз писав про це). Справа в тому, що панівна «мазепинська еліта», яка, до речі, в духовному, інтелектуальному, та й етичному сенсі була на багато голів вищою від еліти московської, і, поклавши руку на серце, — від сьогоднішньої еліти української, виявилася все ж таки неспроможною на успішну реалізацію державотворчих ідей. З однієї причини: значна кількість її представників розглядала владу («даровану» Богом!), майно, гроші, словом — «стабільні» позиції в державній ієрархії як цінність принаймні не меншу (в глибині душі, можливо, вважали, що й більшу), аніж вільна українська держава. Це була еліта станова, кланова, така, що дивилася на решту суспільства з невимовною пихою, з неприхованим презирством. Ось чому народ не пішов за нею. Ось чому суттєва частина старшини (хоч і далеко не всі) не спромоглася підтримати повстання Мазепи. І хіба не бачити, що жадібна, бездарна «VIP»-еліта наших днів копіює найгірші (примножені в десятки разів!) риси старшини часів Мазепи, — це не значить всоте наступати на ті ж граблі?
