Стаття «38 метрів конформізму» («День», №191)
викликала широкий резонанс. Враховуючи, що порушена тема (обговорення проекту
Монумента Незалежності) становить інтерес для суспільства в цілому, «День»
планує знову звернутися до неї. На цьому тижні ми б хотіли провести «круглий
стіл» у нашій газеті за участю представників творчої інтелігенції (архітектори,
скульптори, історики, філософи...), заслухати думки експертів «Дня». А
поки що ми пропонуємо до уваги читачів погляди на цю тему доктора філософських
наук, професора, завідувача кафедри міжнародних комунікацій і зв’язків
із громадськістю Інституту міжнародних відносин Київського національного
університету ім. Тараса Шевченка Георгія Почепцова і нашого постійного
автора Сергія Удовика.
Символ повинен бути своїм
Держави не існують без символів. Символи не тільки об’єднують
населення, але й підносять його над повсякденністю, допомагаючи сам на
сам розмовляти з історією. Однак символи мають бути чітко своїми, в низці
випадків навіть вистражданими, як це сталося з Малим гербом або Прапором
України. Нинішній проект пам’ятника не є ні тим, ні другим. Однак найголовніше
в тому, що його не хочуть приймати ті, задля яких він нібито і будується.
Частина населення каже, що подібного пам’ятника вже бачили в Будапешті,
іншу частину обурює сума, яка піде на не зрозуміло що, тоді як у сьогоднішню
лікарню треба йти зі своїми ліками та простирадлами. У такій ситуації пам’ятник
стане просто ще однією точкою зіткнення політичних інтересів. Пам’ятники
мають приходити вчасно. В одній із п’єс радянського часу, яка називалася
«Пам’ятник собі», герой якраз займався підготовкою пам’ятника собі трохи
раніше, як це потрібно. Почекаймо. Один з історичних діячів казав, нехай
люди краще кажуть «Чого йому немає пам’ятника?», ніж «Навіщо його йому
поставили?». Є, звичайно, довід, що населення потім усе одно приймає побудоване.
Пригадаймо боротьбу проти реконструкції Хрещатика, про яку всі сьогодні
забули. Або варіант відновлення/повторного будівництва Михайлівського собору.
Проте в цьому випадку є один важливий елемент «проти». І Хрещатик, і собор
не змінили початкових контурів міста. Нинішній проект, навпаки, активно
прагне зайняти місце в іншому списку, в якому Батьківщина-мати розгулює
з мечем у пошуках своїх співгромадян, або Музей Леніна (навіть названий
«Українським домом», він не перестає бути прикладом максимально невдалої
будівлі, яка до того ж призвела до знищення по-справжньому красивого куточка
Києва). Напевно, можна і треба почекати, якщо із проектом не вийшло нічого
доброго. Київ не прикрасить блідий, бюрократичний пам’ятник, в якому все
буде як слід, але не буде головного — художнього символу, який ми готові
передати своїм нащадкам.
Георгій ПОЧЕПЦОВ
«Хуторянське рішення» або «африканський
варіант»
Людину, що має смак, захоплює строгість ліній і вишукана
скромність дизайну дорогої апаратури, машин та архітектурних форм, у той
же час на заході для маргінальних мас пропонуються строкаті, з великою
кількістю блискучих витребеньок, перевантажені деталями предмети й архітектурні
рішення, відомі як «африканський варіант».
Наш пам’ятник своєю еклектикою, змішанням стилів і перевантаженістю
саме і відповідає кращим «африканським варіантам». А фаллоподібний монумент
схоже покликаний уособлювати відсутню маскулінність України. Пам’ятник,
безсумнівно, з одного боку доведе поблажливу думку західних туристів про
те, що українці — це дружелюбні азіатські аборигени, які прагнуть до європейської
культури, а з іншого боку — приведе в захват московську інтелігенцію настільки
видатним «хуторянським» рішенням, що, без усякого сумніву, затьмарить їхню
рану, що кровоточить, — московський пам’ятник Петру I.
Однак, окрім естетичних підходів, є ще й етичні. І з точки
зору останніх витрачати майже 100 млн. грн. на зведення позбавленої будь-якого
смаку споруди й одночасно скаржитися на відсутність грошей у бюджеті для
забезпечення хоча б на рівні прожиткового мінімуму мінімальних зарплат
у галузі культури й охорони здоров’я — це вже цинізм. Якщо вже в бюджеті
з’явилися зайві гроші, то чому б їх не витратити на обладнання у всіх областях
безкоштовних молодіжних кафе з цифровими відеокамерами, а на десятиріччя
незалежності України провести з центральної площі Києва відкритий Iнтернет-телеміст
із молоддю областей, тим паче, що й екран є, треба стилістично вписати
його у рельєф майдану.
Інтернет-спілкування керівництва країни з її молоддю на
Майдані незалежності — от це було б круто. Куди ж там параду. Навіть для
західних столиць.
Сергій УДОВИК
